Іван Драч – Баляда двох

Іван Драч – Баляда двох

На вогкім зіллі руки білі
(І сонми дум, і думні сни…)
Так дихали, так тихо вміли
Приспати тіні тишини.

Ошатна, золота, пахуча —
Вона лежала в головах,
Як наша доля неминуча,
І сон вина нам доливав.

Та крила стиглої печалі
Мене зманили по ночах,
І дико лебеді ячали,
Щоб я кричав, а не мовчав.

Здавалось: на вітрах любові,
Коли нас шал, як шквал, несе,
Я не кохав — шукав я слово,
А в слові вибухне усе!

Я чув крізь сон, як тихо плаче
Твоя зоря в моїх очах,
Так вистигла пекельна вдача,
Свідома слова, як меча.

Встає, холодне і прокляте,
А тиша жде його німа…
І мусиш слово розстріляти,
Бо в серці мужності нема.

Іван Драч – Баляда про відро

Я — цинкова форма. А зміст в мені — вишні,
Терново-огненні запилені кулі,
Що зорі багряні пили на узвишші
І зірвані, п’яні лежать, як поснулі.

Я — цинкова форма. А зміст в мені — груші,
Суперниці сонця, стітильники саду,
З республіки соків заблукані душі,
Підібрані в пелени в ніч грушепаду.

Я — зрізаний конус. А зміст мій до скону
Все незалежне, що вплине у мене:
Дині-дубівки чи промені хрону,
Чи гички хрумтливої тіло зелене.

Я — цинкова форма. А зміст не від мене.
Підвладне я часу, підвладне потребам.
Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім,
Тоді я по вінця насипане небом.

Іван Драч – Баляда про дядька Гордія

Поруч з темінню став на порозі —
І світла пучок веде мене в хату,
Наозирці торкаючись брів мого серця
Кострубатими гасовими спалахами.
Заходжу до нього, сідаю за чорний стіл
Разом з совістю, разом з чаркою перваку,
Разом з тінню Горпини, яка позавчора пішла
На цвинтар, на місячні перехрестя,
Підковані гомоном малахітових крапель.
До сволока, за іржаву скабу,
За засилену в ноги кленову качалку
Підвішений чорний містичний цап.
Тхне звітреним духом козиним,
Твердим, часниковим, солодким,
Шкіра спада на дзвінке круторіжжя.
Кує чоловік кулаками по ребрах
І чорними кудлами грізно киває мені.
Спить вагітна дочка його,
Розкинувши зморені руки до Казахстану.
Розкинувши чорні коси і чорні мрії
До клятого милого свого, що вже ось півроку
П’є губи чужі до денця дівочої віри.
Дядько лупить надхненно шкіру
Смачного й смердючого цапа-красеня
І просить втиснути йому цигарку
В пошерхлі запечені губи.
Під нігтями — чорні окрилля мастила
(Спить трактор надворі, накритий дощами і тишею),
Під серцем щемка і смутна безвихідь
Безпомічного вернидуба мужчини,
Бож позавчора Горпина пішла
На цвинтар, на місячні перехрестя,
Підковані гомоном малахітових крапель…
Йдеш так до правди, до суті життя,
Обплетений кілометрами філософій,
Райдугами симфоній і місячних інтеґралів.
Іноді тільки буваєш на відстані серця.
Від тієї, єдино озонної Правди.

Іван Драч – Баляда про люльку

Перепій на Січі — козаків не збудити
Ні дротянкою чорную, ні вогнем гаківниць,
Тільки хитрий Підкова, пан отаман сердитий,
Люто люльку спиваючи, спить-не спить горілиць.
Потім рвучко на ноги, аж кирея під ноги,
По закуренім курені сквапно цупить люльки —
Інкрустовані золотом, срібношаті і вбогі,
В отаманову шапку все летить залюбки.
Ці — просмалені димом, ці — проварені жаром,
Все зав’язує туго в шовковий обрус,
Тільки люльку останню з неприхованим жалем
Тихо топить в кишені, усміхнувшись у вус.
Решту люльок в Дніпро, в чорний клекіт неситий,
Що в турецький півмісяць зорить горілиць.
Перепій на Січі — козаків не збудити
Ні дротянкою чорною, ні вогнем гаківниць…
Десь під полудень — лемент крає сон отамана:
“Годі, лежню, лежати — ти б напився смоли!
Гей, на Хортицю впала яничарська омана —
Турки вкрали люльки і в Стамбул повезли”. —
“Може в Бахчисарай?” — “Що ти тямиш спросоння!
Насміявся ж над нами гоноровий султан…”
Козаки — в байдаки! Горять весла в долонях
Та Дніпро вигинає незатурканий стан.
А на морі — біда. Витяг люльку Підкова,
Креснув кременем в крицю, та іскри чортма —
Трамонтана ковтнула чи хвиля нескована
Язикато злизала, а люлька — німа.
Реготало козацтво: “Скоро в турків запалим.
Люлька звикла до гурту, бо ж козацька душа”.
І втопив отаман люльку-файку запально,
І вона прилучилась до свого коша.

Іван Драч – Баляда про скромність

— Не вистачає йому скромності! —
Кричало круг мене голодне кодло
Скромних графоманів і чесних заробітчан.
— Так, трохи не вистачає йому скромності! —
Великодушно погодились поважні дяді,
Поблажливо дивлячись з критичних Говерл.
— Людський глас — глас божий.
Вирішив я: “Треба зайти до Скромності”.
Купив пучок осніжених конвалій
І сизий флакончик парфумів,
Чесучевий плащ кинув на руку.
В кімнату взійшов — і остовпів, подивований:
П’яне опасисте бабисько лежить на дивані,
І смокче цигарку, і зирить презирливо скоса.
Знизавши плечима, я вийшов у клекіт людський.
… Поламавши стонадцять доріг,
Мимо тронів Апломбу і Слави
Брів обридливо — і мімоволі
Затялась моя думка оскомою:
“Треба ж зайти до Скромності”.
Послизнувшись на пам’яті,
Передчуваючи стрічу, хильнув для хоробрості,
Купив цигарок ментолових, взяв “Спотикач” по дорозі,
Не стукаючи, ввірвався:
Стоїть дівча наполохане, смокче зорю-карамельку,
Русу косу розплітає, вронивши приколки долі…

Іван Драч – Баляда про соняшник

Були руки і ноги в соняшника,
Було тіло — шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу
І в пазуху рвав гнилиці,
І купався коло млина,
І лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду, —
І раптом побачив сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск.
Воно їхало на вельосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
У золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму
Дядьку, хіба вам жалко?!
Поезіє, сонце моє оранжове!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриє тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

“Літературна газета”, 15.9.1961

Іван Драч – Баляда синтези

Бенкет грози. Громаддя грому
Гряде з-під чорної гряди.
Так блискавок шорстку солому
Вітри скиртують молоді.

Так закипають буйні губи
Блакитногрішні, Боже мій,
Так дощову сонату згуби
Бобмлять на мене крила вій.

На зламаних бровах-коромислах
Себе шовково ти внесла.
Так я повісився до домислах,
На помислах твоїх неслав.

Так пив я божевільний регіт,
Щоб ти лиш сонячно світилась.
Так в берегах брів крутоберегих
Два карих океани билось…

Громів гортанне рокотання.
Дощів поламані хребти…
Так захлинаються в риданнях
Солоні сурми самоти.

Іван Драч – Без тебе світ – це тьмавий морок

Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.

Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без кінця,
Для тебе ж ночі я доточую,
Для тебе місяця — вінця.

Без тебе небо — повне криги,
Стоять в душі самі льоди,
Без тебе світ — це ж тільки крихти
Моєї зимної біди.

Без тебе, що мені без тебе —
Нема мене на всі світи…
Тож нахились блакитним небом,
Тож святом сонця освяти!..

Іван Драч – Б’ють кропом у ніздрі осінні базари…

Б’ють кропом у ніздрі осінні базари,
І яблука тяжко на зиму пашать.
Дні мчать у непам’ять, як темні хозари,
Принишклим морозом цвіте сіножать.

Блакитний мороз стане сивим морозом.
Той білим серпом все на сніг пережне,
Та біла земля під зимовим наркозом
Женьшенем калини врятує мене…

Іван Драч – Весняна акварель

Це вже не сон — це сон-трава
Гущінь замшілу прорива,
І ніжним чадом, чудом чистим
Бузкова свічка понад листом
Вже злотом-пломенем жива.

Це вже не сон — це вже котики
Сидять на лозах в сні екзотики,
Мурличуть хижо, мають запити
Рій бджіл у пазурі спацапати,
Продмухують пухнасти ротики.

Це вже не сон — це вже весна
Безсонна бродить, як мана.
Здираю з серця сну шкарлупцу
І в небо сиве серце пущу —
Хай сивим жайвором зрина!..

Іван Драч – Етюд кохання

Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.

Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.

Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.