Іван Франко – Чим пісня жива?

37600 Іван Франко – Чим пісня жива?

Іван Франко – Чим пісня жива?

Читайте также: Водонагрівачі накопичувальні: принцип роботи

Кожда пісня моя –
Віку мого день,
Протерпів її я,
Не зложив лишень.
Кожда стрічка її –
Мізку мого часть,
Думи – нерви мої,
Звуки – серця страсть.
Що вам душу стрясе –
То мій власний жаль,
Що горить в ній – то се
Моїх сліз хрусталь.
Бо нап’ятий мій дух,
Наче струна-прім:
Кождий вдар, кождий рух
Будить тони в нім.
І дарма, що пливе
В них добро і зло, –
В пісні те лиш живе,
Що життя дало.

7 марта 1884

Іван Франко – «Кожда пісня моя…»

Кожда пісня моя –
Жизні меї день,
Пережив кожду я,
Не списав лишень.
В моїй жизні вона
Наклювалася,
Мойов кров’ю вона
Наливалася.
З моїх зітхань її
Тихий аромат,
То не звуки – мої
Сльози в ній тремтять.
Не питай, чом не раз
Складу в ній нема,
Жизнь іде через нас,
То і про склад дарма.

Іван Франко – Поезія

В житті, мов на шляху, лиць сотні стрічаєш,
Та в поспіху їх безучасно лишаєш.
Часом лиш попадесь лице характерне,
Що взір поневолі до себе приверне.
Зирнеш, заговориш і стиснеш за руку –
Найближча хвилина приносить розлуку.
Та довго ще в тямці відтіль і відсіль
Не раз визирає приязний профіль.
Та де з ким тісніше злучив тя шлях долі
Чи в бою, чи в праці на рідному полі.
Живеш поруч нього, смієшся і плачеш,
Здається, всі думи в душі його бачиш.
Здається, все ясне, і гнів його й ласка, –
Аж глянеш пильніше: все маска і маска.
Лиш маску ти знаєш, її ти любив,
Що криєсь за нею – і хто ж се зглубив?
Часом лиш припадок ту маску відхилить –
Зирнеш і жахнешся: «Чи взір мене милить?
Чи знав я сю постать, чи бачив уже?
Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»
Профілі і маски – ось поле розлоге!
Ось все, що дає нам життя наше вбоге.
І вбогі жили б ми, понурі, як мари,
Якби не поезії дивнії чари.
Вона ті профілі хапа на льоту,
Дає їм безсмертне життя, теплоту;
Всі маски свобідно вона відхиляє
І в душах, мов в книзі, вигідно читає.
Укритеє щастя, мов мати дитину,
Вона обгортає у теплу ряднину.
Незримії сльози, що плаче душа,
Вона поцілуєм своїм осуша.

Дивіться також:  Іван Франко – Христос і хрест

30 марта – 1 апреля 1893

Іван Франко – Пісня і праця

Пісне, моя ти сердечна дружино,
Серця відрадо в дні горя і сліз,
З хати вітця, як єдинеє віно,
К тобі любов у життя я приніс.
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я;
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя.
«Мамо, голубко! – було налягаю. –
Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!»
«Ні синку, годі! Покіль я співаю,
Праця чекає моєї руки».
Мамо, голубко! Зарана в могилі
Праця й недуга зложили тебе,
Пісня ж твоя в невмираючій силі
В мойому серці ясніє, живе.
Ох, і не раз тая пісня сумненька
В хвилях великих невгодин життя
Тихий привіт мені слала, мов ненька,
Сил додала до важкого пуття.
«Синку, кріпися! – мені ти твердила.–
Адже ж не паном родився ти, чей!
Праця, що в гріб мене вчасно вложила,
Та лиш тебе доведе до людей».
Правда, матусю! Спасибі за раду!
Я її правди не раз досвідив.
Праця дала до життя мні принаду,
Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив.
Праця ввела мене в тайники темні,
Відки пісень б’є чарівна нора,
Нею дива прояснилися земні,
Загадка нужди людської стара.
Пісня і праця – великі дві силі!
Їм я до скону бажаю служить;
Череп розбитий – як ляжу в могилі,
Ними лиш зможу й для правнуків жить.

14 іюля 1883

Іван Франко – Співакові

Будь ти, співаче, як божа пшениця,
Пісня твоя – золотеє зерно!
Скоро в лушпині доспіє воно,
Колос униз починає хилиться.
Знає той колос, стебло і лушпина,
Що для зерна вони тільки й росли,
Що лиш тоді воно повне, коли
Весь живий сок свій в нім зложить ростина.
Знає той колос, стебло і лушпина,
Що, як доспіє зерно золоте,
Серп їх нещадний зітне і змете
І що зерно те їх смерті причина.
Але ж, леліючи в темній обслоні
Сочні зерняточка, знає стебло,
Що на будуще воно принесло
Нове, багатше життя в своїм лоні.
Так весь свій мозок, і нерви, і серце
Й ти в свою пісню, співаче, вкладай,
Біль свій, і щастя, й життя їй віддай.
Будь її колос, лушпина й стебельце!

Дивіться також:  Іван Франко – «Не люди наші вороги…»

4 іюня 1888

Іван Франко – Рідне село

І знов я бачу тя, село моє родинне,
Як бачив тя тоді, коли життя дитинне
Плило, немов малий потічок серед трав,
Що в’єсь несміло між дрібними камінцями.
Дрібних утіх і я тут зазнавав,
Задля дрібних гризот лице росив сльозами.
Тоді цікаво ще на світ я поглядав,
Не знав, що далі там, за твоїми хатками,
За лісом, що шумить довкола. І не раз
Питав я річки, де пливе вона від нас,
І думкою гонив її тихенькі хвилі
Поза закрутину далеку і стрімку.
І дуба-велетня в сусідському садку
Не раз розпитував, на чиїй він могилі
Щасливій виріс, так високий і розлогий?
І люди всі були мені так близькі, милі,
І знав я всі стежки довкола, всі дороги,
І зрідка лиш моя душа за обруб твій
Летіла в ширший світ.
Та чи дитям у тобі
Я був щасливий? Дух дитячий мій
Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?
Чи ж перші золоті надії
Не розвивались тут, мов квіти веснянії,
Морозом збитії? Чи пориви гарячі
М’якої ще душі сміхом тут не топтались,
Докором не душились? Чи ж не ллялись
Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,
Під тиском вчасних ще і недитячих мук?
Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,
Тут, в рідному селі, уперве не щеміла
Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?
Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди
Та трута лютая, що й досі духа тлить?
Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди
І боротьбу з життям?
Чого ж тепер болить
Душа моя, коли по довгому часі
Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі
Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло,
Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало
В зелені бур’яни головку кучеряву.
Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,
Що ще круг моєї колиски гомонів,
Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.
І річка та сама хлюпочеться, тривожно
Повзе поміж високих берегів,
І верби ті самі, і дуб той, що шумів
Понад дитиною…
Чого ж так судорожно
Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє
Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,
За тим життям, що, хоч так біднеє
І сіреє, пливе коритом тихим своїм?
За щастям слимака того, що в шкаралущі
Ховається? За незнання смерком?
Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком
На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий
Потік знання пливе?
О ні, о ні!
Не того так сьогодні жаль мені,
Не тим душа моя так важко заболіла,
А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла
На лицях, голови недоля вниз хиляє,
Під віддихом її вся радість завмирає
І приязнь гасне враз з любвою,
Котрої сім’я тут мені у серце впало.
Отим-то тяжко так мені у тобі стало.
Прощай, село моє! Що тут мене держало,
Те щезло; що тепер держить –
Таке важке, що, мов гора, тяжить
На серці. Геть іду – і плачу над тобою.

Дивіться також:  Іван Франко – «Рад би я, весно, в весельшії нути…»

14 іюня 1880

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Іван Франко)
Сейчас читают:
top