Іван Франко – Христос і хрест

37597 Іван Франко – Христос і хрест

Іван Франко – Христос і хрест

Читайте также: Рецепт Закуска «Кезе Шоппом»

Серед поля край дороги
Стародавній хрест стоїть,
А на нім Христос розп’ятий
Висів тож від давніх літ.
Та з часом прогнили гвозді,
Вітер хрест розхолітав,
І Христос, вгорі розп’ятий,
Із хреста на землю впав.
Тут сейчас трава висока,
Що росла вокруг хреста,
Радісно в свої обійми,
М’яко приняла Христа.
Подорожники й фіалки,
Що там пахли з-між трави,
Звились, мов вінець любові,
У Христа край голови.
На живім природи лоні,
Змитий з крові, ран і сльоз,
Серед запаху і цвітів
Сумирно спочив Христос.
Та якісь побожні руки
Спать йому там не дали
І, хрестячись, з-поміж цвітів
Знов угору підняли.
Та, нових не мавши гвоздів,
Щоб прибити знов Христа,
Хоч з соломи перевеслом
Прив’язали до хреста.
Так побожні пересуди,
Бачачи за наших днів,
Як з старого древа смерті,
Із почитання богів,
З диму жертв, з тьми церемоній,
Із обмани, крові й сльоз –
Словом, як з хреста старого
Сходить між людей Христос,
І як, ставши чоловіком,
Ближчий, вищий нам стає,
І святим приміром своїм
Нас до вольності веде, –
Силуються понад людськість
Будь-що-будь піднять Христа
І хоч брехні перевеслом
Прив’язати до хреста.

1880

Іван Франко – Човен

Хвиля радісно плюскоче та леститься до човна,
Мов дитя, цікава, шепче і розпитує вона:
«Хто ти, човне? Що ти, човне? Відки і куди пливеш?
І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?»
І повзе ліниво човен, і воркоче, і бурчить:
«Відки взявся я – не знаю; чим прийдеться закінчить
Біг мій вічний – тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.
Хвилі – то життя, то гріб мій, пестощі і смерть моя;
Понад власним гробом вічно ховзаюсь тривожно я.
Поти лиш живу правдиво, поки гріб той підо мнов:
Вітер гонить, хвиля ломить – і я вже на дно пішов.
Що ж тут думать, що тужити, що питатися про ціль?
Нині жити, завтра гнити, нині страх, а завтра біль
Кажуть, що природа-мати нас держить, як їй там тре,
А в кінці мене цілого знов для себе відбере.
Що ж тут думати? Тримає, то тримає, а візьме,
То візьме – ні в сім, ні в тому не питатиме мене.
Непогідний, несвобідний день мій, вік мій: жий чи гинь –
Все одно! Шукати цілі? Вік борись, плисти не кинь!»
Хвиля весело плюскоче та леститься до човна,
Ніжна, мов дитина, шепче і пришіптує вона:
«Човне-брате, втіх шукати серед смерті, верх могил –
Се ж не горе! Глянь на море, кілько тут несесь вітрил!
Не один втонув тут човен, та не кождий же втонув;
Хоч би й дев’ять не вернуло, то десятий повернув
І дійшов же до пристані. Та ніде той не дійде,
Хто не має цілі. Човне, як пливеш, то знай же, де!
Таж не все бурхає море, тихеє бува частіш.
Таж і в бурю не всі човни гинуть – тим ся ти потіш!
А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти?
Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!»

Дивіться також:  Іван Франко – Моя любов

Стрий, 13 іюня 1880

Іван Франко – Каменярі

Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.

У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
“Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить”.

I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.

Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.

I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.

Дивіться також:  Іван Франко – «Не люди наші вороги…»

I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.

Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.

Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.

Іван Франко – Ідилія

Давно було. Дітей маленьких двоє,
Побравшися за руки, по квітчастих
Лугах підгірських, стежкою вузькою
Поперек нив, в жарку літнюю днину
Ішли з села.
Старшенький хлопчик був –
Біловолосий, з синіми очима,
З конем вербовим у руці. У нього
За пазухою добрий кусень хліба
І квітка на кайстровім капелюсі.
А дівчинка вела його за руку,
Хоч менша. Наче терен, оченята,
Мов вуглики, жарілися і живо
Все бігали кругом. Мов миший хвіст,
Косичка ззаду висіла, а в ній
Червона стрічка вплетена була.
В маленькій запасчині підіп’ятій
Знать кілька бульб печених, а стручки
Зеленого гороху визирали
З-за пазухи.
Нерадо якось хлопчик
Ішов і боязливо озирався,
А дівчинка невпинно щебетала,
Додаючи товаришу відваги.
– Встидайся, фе! Такий великий виріс,
А плакать хоче! Хлопець, а боїться!
Чого боятись тут? Сли я ти кажу,
То мусить бути правда. Вже мої
Бабуня не такі, щоби брехали!
А ти диви, хіба то так далеко?
На сей горбок, а відтам Діл близенько,
А там Ділом угору та все вгору,
Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем –
А може, ні, чого ще спочивати,
Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! –
Та й просто враз побіжимо до тих
Стовпів залізних, що підперли небо.
А там сховаємось за стовп і тихо-
Тихенько аж до вечора пробудем.
А ти щоби не смів мені і писнуть,
Не то що плакать! Чуєш? А то я
Тобі задам! А як настане вечір
І сонечко прийде додому на ніч,
Застукає до брами – то ми тихо-
Тихесенько прокрадемось за ним.
А знаєш, що бабуся говорили?
У нього є донька така хороша,
Що просто страх. Вона-то відчиняє
Щовечір браму батькові й щорана.
А вже дітей вона так дуже любить,
Що просто страх. А сонце не пускає
Дітей до неї, щоб із ними разом
У світ не втікла. Але ми тихенько
Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось
Її за руки, то вже сонце нам
Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь
І плакати не смій! Таж то так близько,
І на дорогу маємо досить,
А та нам панна надає багато
Всього, о що лиш будемо просити.
Ану, о що би ти просив?
Поглянув
На неї хлопець, палець впхав до уст
Та й каже: – Мозе б, ліпсого коня?
– Ха-ха-ха-ха! – дівча зареготалось.
– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?
– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,
Що я просити буду!
– Сцо таке?
– Ага, не скажу!
– Ну, скази, а то
Заплацу!
– Овва, плач, то я сама
Піду і не візьму тебе з собою.
– Ну, а цому з не сказес?
– Знаєш, ти
Дурний! Мені бабуся говорили,
Що в неї яблучка є золоті.
Кому вона те яблучко дарує,
То той весь вік щасливий, і здоров,
І гарний-гарний буде всім на диво.
Але ті яблучка лиш для дівчат.
– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.
– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, –
Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.
А як по яблучку такім дістанем,
То вернемо додому і нікому
Не скажемо. Не скажеш?
– Ні, не сказу.
– Ну, пам’ятай! А скажеш – відберуть.
Чи так?
– А так, – рік хлопець. І пішли.
Пройшло чимало літ від того дня.
Далеко над сподівання дітей
Тяжкою вийшла й довгою дорога
До сонячних палат. І трави, й ниви,
І небо, й сонце – все, усе змінилось
У хлопчика в очах. Лиш не змінилась
Подруга та, провідниця його.
Щебетання її, веселе, любе,
І усміх, і надія невгасима –
Се та жива струя, що в’яже в серці
День нинішній з вчорашнім і грядущим.
І ціль їх не змінилась за той час,
Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.
І ось великим шляхом многолюдним
Посеред тиску, свару й товкітні
Ідуть вони, ховаючи у грудях
Дитячі серця, як найкращий скарб.
Минає їх гордий, надутий дурень –
І розсмієсь; мина пишний вельможа –
То і не гляне; зустріне мужик –
То в спрагу дасть погожої води
Напитися, і стежечку покаже,
І підночує, в сльоту захистить.
Вони ж, побравшися за руки, тихо
І радісно, без огляду й тривоги,
Ідуть навстрічу сонцю золотому.

Дивіться також:  Іван Франко – «Місяцю-князю!..»

1886

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Іван Франко)
Сейчас читают:
top