Іван Франко – «Не люди наші вороги…»

37595 Іван Франко – «Не люди наші вороги…»

Іван Франко – «Не люди наші вороги…»

Читайте также: Рецепт Булгур на молоці

Не люди наші вороги,
Хоч люди гонять нас, і судять,
І запирають до тюрми,
І висмівають нас, і гудять.
Бо люди що? Каміння те,
Котре, розбурхана весною,
Валами котить і несе
Ріка розлитая з собою.
Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.
Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь в тих путах в’ється…
Ох, і коли ж той скрут страшний
На тілі велетня порветься?

9 апреля 1880

Іван Франко – «Не довго жив я в світі ще…»

Не довго жив я в світі ще,
Та встиг чимало вже зазнати.
Не що й дало мені життє,
Та все ж дало досить багато.
Дало мені пізнать добро,
Дало побачить світ науки,
Бажання правди у душі
І дві тверді, робучі руки,
Дало і приязнь, і любов
Взаїмну, хоч і не щасливу.
Сказало: «Сій, хоч не твойов
Руков пожате буде жниво!»
І ворогів дало, котрі
Кленуть і тиснуть мя, бо сильні;
Дало й прихильників, котрі
Найбільш самі собі прихильні.
Та над усе ціню я ту
Малую мірку мук і болю,
Котрі приняв я в сім життю
За правду, за добро, за волю.

1 апреля 1880

Іван Франко – «Ви плакали фальшивими сльозами…»

Ви плакали фальшивими сльозами
Над моєю недолею, жаліли
Мене, махали жалісно руками,
Та помогти мені не вміли й не хотіли.
«Жаль бідного! З дороги марно збився
І згиб! Ми се згори вже добре знали!
Дурний був, за пусту роботу, бач, вчепився.
І ось куди його фантазії загнали!»
А другі, ще милосердніші, бистро
Здвигаючи плечима, промовляли:
«Ось до чого веде погане товариство,
Сліпая віра в мрії-ідеали!»
Пожалували всі мене, а далі
Пішли – хто на обід, хто в карти грати,
А хто судить запертих в криміналі,
А я лишивсь під тином умирати.

Дивіться також:  Іван Франко – Моя любов

31 мая 1880

Іван Франко – «Вни плакали фальшивими сльозами…»

Вни плакали фальшивими сльозами
Над моєю недолею, жаліли
Мене, махали надо мнов руками,
Но помочи мені не думали й не хтіли.
«Жаль бідака! З дороги марно збився
І згинув, ми то наперед сказали,
Що згине! Дурень, за пусту вчепився
Роботу, й ось де го фантазії загнали!»
А, другі, ще милосердніші, сумно
Покивуючи головами, кажуть:
«Підмовили злі люди, вгнали в трумну
Та й кинули. Ну, вже як ті обв’яжуть
Кого в свої прокляті пута, тому
Не випутатись! Жаль отсього, щирий
Був чоловік, лиш то зблудив, що злому
Товариству так насліпо увірив».
Пожалували всі мене, а далі
Пішли – хто на обід, хто в карти грати,
А хто судить запертих в криміналі, –
А я лишивсь під тином умирати.

31/V

Іван Франко – Наймит

В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга –
Так бачу я його;
Нестаток, і тяжка робота, і натуга
Зорали зморшками чоло.
Душею він дитя, хоч голову схилив,
Немов дідусь слабий,
Бо від колиски він в недолі пережив
І в труді вік цілий.
Де плуг його пройде, залізо де розриє
Землі плідної пласт,
Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,
Свій плід землиця дасть.
Чому ж він зрібною сорочкою окритий,
Чому сіряк, чуга
На нім, мов на старці, з пошарпаної свити?
Бо наймит він, слуга.
Слугою родиться, хоч вольним окричали
Багатирі його;
В нужді безвихідній, погорді і печалі
Сам хилиться в ярмо.
Щоб жити, він життя, і волю власну, й силу
За хліба кусник продає,
Хоч не кормить той хліб, і стать його похилу
Не випрямить, і сил не додає.
Сумує німо він, з тужливим співом оре
Те поле, оре не собі,
А спів той – наче брат, що гонить з серця горе,
Змагатись не дає журбі.
А спів той – то роса, що в спеці підкріпляє
Напівзів’ялий цвіт;
А спів той – грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще здалека гримить.
Та поки буря ще нагряне громовая,
Він хилиться, проводить в тузі дни,
І земельку святу, як матінку, кохає,
Як матінку сини.
Байдуже те йому, що для добра чужого
Він піт кровавий ллє,
Байдуже те йому, що потом труду свого
Панам пановання дає.
Коб лиш земля, котру його рука справляла,
Зародила оп’ять,
Коби з трудів його на других хоч спливала
Небесна благодать.
Той наймит – наш народ, що поту ллє потоки
Над нивою чужою.
Все серцем молодий, думками все високий,
Хоч топтаний судьбою.
Своєї доленьки він довгі жде століття
Та ще надармо жде;
Руїни перебув, татарські лихоліття
І панщини ярмо тверде.
Та в серці, хоч і як недолею прибитім,
Надія кращая жиє –
Так часто під скали тяжезної гранітом
Нора холодна б’є.
Лиш в казці золотій, мов привид сну чудовий,
Він бачить доленьку свою
І тягне свій тягар, понурий і суровий,
Волочить день по дню.
В століттях нагніту його лиш рятувала
Любов до рідних нив;
Не раз дітей його тьма-тьменна погибала,
Та все він пережив.
З любвою тою він – мов велетень той давній,
Непоборимий син землі,
Що, хоч повалений, оп’ять міцний і славний
Вставав у боротьбі.
Байдуже, для кого, – співаючи, він оре
Плідний, широкий лан;
Байдуже, що він сам терпить нужду і горе,
А веселиться пан.
Ори, ори й співай, ти, велетню, закутий
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,
І ярма всі ми порвемо!
Недаром ти в біді, пригноблений врагами,
Про силу духу все співав,
Недаром ти казок чарівними устами
Його побіду величав.
Він побідить, порве шкарлущі пересуду –
І вольний, власний лан
Ти знов оратимеш – властивець свого труду,
І в власнім краї сам свій пан!

Дивіться також:  Іван Франко – Раз зійшлися ми случайно

10 октября 1876

Іван Франко – Беркут

З укритого гнізда в скалистій десь щілині
З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині –
З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,
Облетить світ, і аж о неба звід опреться,
І б’є важким крилом, де лиш сягнути зможе,
І зве: «Де правда та? Де ти, великий боже?
Всі зорі збігла я, атоми всі в природі
Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі».
В блакиті він завис недвижний, розпростертий,
Мов над життям грізний, невпинний образ смерти.
Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,
Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь – кров пролити.
Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:
Таж над тобою тож завис беркут нестримний!
Він не хибне тебе, хоч як високо висить!
Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?..
Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті,
Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.
Спокійно колесить, знижаесь, знов зриваєсь,
За хмару криється, в лазурі розпливавсь.
Лиш острий крик його вістить, що він голодний!
Так в час тиші не раз прорветься плач народний.
І защемить в душах вельможних біль таємний,
Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
За те, що так тебе боїться слабша твар;
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс – ціль добра, вистріл певен,
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.
І замість нести смерть згори на земне ложе
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами, небоже.
І не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот:
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, –
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

Дивіться також:  Іван Франко – Гриць Турчин

22–24 мая 1883

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Іван Франко)
Сейчас читают:
top