Іван Франко – Раз зійшлися ми случайно

41286 Іван Франко – Раз зійшлися ми случайно

Іван Франко – Раз зійшлися ми случайно

Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль –
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї –
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела;
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сінях скрилася як стій;
Я ж мов одурілий стою
І безсилий за тобою
Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут – отсе!
Два-три слова, щирі, милі
І гарячі, були б в силі
Задержать його на все.

Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов…
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п’яна,
Безнадійная любов.

Іван Франко – Якби знав я чари, що спиняють хмари

Якби знав я чари, що спиняють хмари,
Що два серця можуть ізвести до пари,
Що ламають пута, де душа закута,
Що в поживу ними зміниться отрута!
То тебе би, мила, обдала їх сила,
Всі би в твоїм серці іскри погасила.
Всі думки й бажання за одним ударом.
Лиш одна любов би вибухла пожаром,
Обняла б достоту всю твою істоту,
Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, –
Тільки мій там образ і ясніє й гріє…
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Якби був я лицар і мав панцир добрий,
І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий,
Я би з перемоги вороги під ноги,
Що мені до тебе не дають дороги!
Я б добувсь до тебе через мури й стіни,
Я побив би смоки, розметав руїни,
Я б здобув всі скарби, що їх криє море,
І до ніг би твоїх положив, о зоре!
Де б тебе не скрито, я б зламав верії.
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Дивіться також:  Біографія Івана Франка

Якби я не дурень, що лиш в думах кисне,
Що співа і плаче, як біль серце тисне,
Що будуще бачить людське і народне,
А в сучаснім блудить, як дитя голодне,
Що із неба ловить зорі золотії,
Але до дівчини приступить не вміє, –
Ідеали бачить геть десь за горами,
А живеє щастя з рук пустив без тями
І тепер, запізно, плаче і дуріє –
Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Іван Франко – Отсе тая стежечка

Отсе тая стежечка,
Де дівчина йшла,
Що з мойого сердечка
Щастя унесла.

Ось туди пішла вона
Та гуляючи,
З іншим своїм любчиком
Розмовляючи.

За її слідами я,
Мов безумний, біг,
Цілував з сльозами я
Пил із її ніг.

Наче потопаючий
Стебелиночку,
Зір мій вид її ловив
На хвилиночку.

І мов нурок перли ті
На морському дні,
Сквапно так мій слух ловив
Всі слова її.

Отсе тая стежечка
Ізвивається,
А у мене серденько
Розриваєтьтся.

Залягло на дні його
Те важке чуття:
Тут навіки згублений
Змисл твого буття.

Все, що найдорожчеє,
Найулюблене,
Чим душа жива була,
Тут загублене!

Чим душа жива була,
Чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
Щоб запалася!

Іван Франко – Твої очі, як те море

Твої очі, як те море
Супокійне, світляне;
Серця мого давнє горе,
Мов пилинка, в них тоне.

Твої очі, мов криниця
Чиста на перловім дні,
А надія, мов зірниця,
З них проблискує мені.

Іван Франко – Не знаю, що мене до тебе тягне

Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і квітів, – молода любов
З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, –
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік полявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Дивіться також:  Іван Франко – Гриць Турчин

Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені – се знаю –
Лице твоє прийдеться донести.

Франко Іван – Товаришам з тюрми

Обриваються звiльна всi пута,
Що в’язали нас з давнiм життем;
З давнiх брудiв i думка розкута —
Ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнiшим
I любов’ю огрiтим життєм;
Через хвилi мутнi та бурливi
До щасливих країв попливем.

Через хвилi нещасть i неволi,
Мимо бур, пересудiв, обмов,
Попливем до країни святої,
Де братерство, i згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового
Не за царство тиранiв, царiв,
Не за церков, попiв, анi бога,
Нi за панство неситих панiв.

Наша цiль — людське щастя i воля,
Розум владний без вiри основ,
I братерство велике, всесвiтнє,
Вiльна праця i вiльна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякаться, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Нi на крок не вертатися взад.

Се ж остатня вiйна! Се до бою
Чоловiцтво зi звiрством стає,
Се поборює воля неволю,
“Царство боже” на землю зiйде.

Не молiться вже бiльше до бога:
“Най явиться нам царство твоє!”
Бо молитва — слаба там пiдмога,
Де лиш розум i труд у пригодi стає.

Не вiд бога те царство нам спаде,
Не святi його з неба знесуть,
Але власний наш розум посяде,
Сильна воля i спiльний наш труд.

Франко Іван – Червона калино, чого в лузi гнешся?..

Червона калино, чого в лузi гнешся?
Чого в лузi гнешся?
Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?
На радощi свiту?
Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,
Не страшно i грому,
I свiтло люблю я, купаюся в ньому
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червонi ягiдки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
Отiнив, як хмара.

Франко Іван – Oй ти, дівчино, з горіха зерня…

Oй ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

Дивіться також:  Іван Франко – Христос і хрест

І чом твій усміх —для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю дуту.

Іван Франко – Чого являєшся мені

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
Усні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні –
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці – минаєш,
Вклонюся – навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О, ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити –
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха,-
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає.
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

Франко Іван – Веснянки

Розвивайся, лозо, борзо*,
Зелена дiброво!
Оживає помертвiла
Природа наново.
Оживає, розриває
Пута зимовiї,
Обновляєсь в свiжi сили
Й свiжiї надiї.

Зеленiйся, рiдне поле
Українська ниво!
Пiдiймися, колосися,
Достигай щасливо!
I щоб всяке добре сiм’я

Ти повiк плекала,
I щоб свiту добра служба
З твого плоду стала!
_____________________
*Борзо — швидко.

* * *
Грiє сонечко!
Усмiхається небо яснеє,
Дзвонить пiсеньку жайвороночок,
Затонувши десь в безднi-глубiнi
Кришталевого океану…

Встань,
Встань, орачу! Вже прогули вiтри,
Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!
Любо дихає воздух леготом;
Мов у дiвчини, що з сну будиться,
В грудi радiсно б’єсь здоровая
Молодая кров,
Так i грудь землi диха-двигаєсь
Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!
Сiй в щасливий час золоте зерно!
З трепетом любвi мати щирая
Обiйме його,
Кров’ю теплою накормить його,
Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,
Руки сильнiї, думка чесная,-
Прокидайтеся!
Встаньте, слухайте всемогущого
Поклику весни!
Сiйте в головах думи вольнiї,
В серцях жадобу братолюбiя,
В грудях смiливiсть до великого

Бою за добро, щастя й волю всiх!
Сiйте! На пухку, на живу рiллю
Впадуть сiмена думки вашої!

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Іван Франко)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

пять × два =

Сейчас читают:
top