Леся Українка – Конвалія

33948 Леся Українка – Конвалія

Леся Українка – Конвалія

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,

Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго навтішалась
Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,

Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,

Конвалії та музика
Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться

Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись

Та по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..

[Волинь, 30.10.1884]

Леся Українка – Напровесні

Не дивуйтесь, що квітом прекрасним
Розцвілася дівчина несміла, –

Так під промінням сонечка ясний
Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі
Будять речі та сльози пекучі, –

Так напровесні дзвінкі потоки
Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв’яно,
Щиро прагне і волі, і діла, –

Чули ви, як напровесні рано
Жайворонкова пісня бриніла?..

Леся Українка – Contra spem spero!

* Без надії сподіваюсь! (Лат.)

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Дивіться також:  Леся Українка – Ритми

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей –
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

Леся Українка – «Коли втомлюся я життям щоденним…»

Коли втомлюся я життям щоденним,
Щоденним лихом, що навколо бачу,
Тоді я думку шлю в світи далекі,
Блукає погляд мій в країні мрії.
Що бачу я в далекому просторі?
Прийдешність бачу я, віки потомні.
Мені ввижається, як в тихім, ріднім колі
Старий дідусь навча своїх онуків,
Про давнину справдешні байки править,
Про те, що діялось на нашім світі.
Родинне коло діда оточило,
Сини та дочки, молоді онуки;
Одні уважно, пильно вислухають,
У других тиха мрія в очах сяє.
Онук щонаймолодший сів близенько
Край діда і слідкує його рухи
Палким, уважним поглядом блискучим.
Дідусь мовляє тихо, урочисто:
“Щасливі, дітки, ви, що народились
В лагідний час, в безпечную годину!
Ви слухаєте, мов страшную казку,
Сю розповідь про давні дикі часи.
Так, дітки! світ наш красний, вільний
Темницею здавався давнім людям;
Та й справді, світ сей був тоді темниця:
В кормигу запрягав народ народа,
На вільне слово ковано кайдани.
Півроду людського не звано людьми,
Затято йшов війною брат на брата.
Ви знаєте, що звалося війною?
Тоді війною звали братовбійство
Во ім’я правди, волі, віри, честі,
А кроволиття звалося геройством;
Повинністю громадською – уклінність.
Патріотизмом – лютість до чужинців,
Набожністю – запеклість фанатичну.
Убожеством там звали смерть голодну,
Багатством – награбовані маєтки,
Любов’ю до людей – забаву панську,
Простотою – темноту безпросвітну,
Ученістю – непевнеє блукання,
Бездушну помсту звано правосуддям,
А самоволю деспотичну – правом.
Всім гордим-пишним честь була і слава,
Зневаженим-ображеним погорда.
Загинув би напевно люд нещасний,
Якби погасла та маленька іскра
Любові братньої, що поміж людьми
У деяких серцях горіла тихо.
Та іскра тиха тліла, не вгасала,
І розгорілася багаттям ясним,
І освітила темную темноту, –
На нашім світі влада світла стала!..
Се розповідали мені старії люди,
Не за моєї пам’яті було те”.
Так говорив дідусь. Онук найменший,
Підвівши чоло, ясно подивився,
Уста тремтіли усміхом утішним.
Палала в очах туга ідеалу,
І дід побачив і спитав у хлопця:
“Куди ти дивишся, моя дитино?
Що бачиш ти в далекому просторі?”
“Дідусю, ти страшні казав нам байки,
Я радий, що не бачив лихоліття!”

Дивіться також:  Леся Українка – Зоря поезії (Імпровізація)

Але в просторі бачу я країну,
Осяйну, наче світло ідеалу.
Неначе світло правди… О, дідусю!
В нас на землі нема такого раю.
Питаєш ти, що бачу я в просторі?
Прийдешність бачу я, віки потомні !

[10 липня 1890 р.]

Леся Українка – Мій шлях

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирий серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирий серденьком вітала:
Непевна путь, мій друже, в нас обох, –

Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.

Ох, довгий шлях сей, тяжко йти по йому,
Найтяжчий для того, хто одинокий!
Та не сама я на шляху тяжкому,
Я не сама мандрую в світ широкий.
«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, –
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, –
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,

Дивіться також:  Леся Українка – Давня казка, 1, 2

Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

Коли кому замріють тії зорі,
І він їх привітає гімном вільним,
Хоч не побачу я нічого у просторі,
Не назову співця я божевільним.
Бо часом ясний промінь світовий

Не видно через порох шляховий…

[22 травня 1890]

страницу нашли по запросам:
  • Вирш леся украинка конвалия
  • конвалія png
Автор:
Дата:
Из той же категории: (Леся Українка)
Сейчас читают:
top