Леся Українка – Сон

33957 Леся Українка – Сон

Леся Українка – Сон

(Посвята Александрі С-вій)

Був сон мені колись: богиню ясну
Фантазії вбачали мої очі,

І друга любого подобу красну
Богиня прийняла тієї ночі.

Той самий вираз і усмішка мила,
Той самий погляд довгий, розумливий,

На плечах лиш барвисті мала крила,
Вінець над чолом з лавру святобливий.

Вона іде! Непереможна сила
Мене примушує за нею простувати

По темних, тісних хідниках. Вступила
Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?
Високеє і темнеє склепіння,

Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –
Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний
Орган стоїть там, наче скеля дика,

Де був прикований Титан страшенний,
Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку
Взяла мене, і словом говорила:

«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:
То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,
Страшний той гук, потужний і величний,

По всіх країнах має залунати
І перекинути світовий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.
І в громом упадуть міцні будови.

Великий буде жах, велике й визволення!
Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає.
І згине зло, укриване віками.

В честь волі нової хвалу співець заграє
На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш
Не дужою, та смілою рукою,

Всесвітнє зло тим гуком переможеш,
Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,
Як блискавка, що перед громом свіне:

Дивіться також:  Леся Українка – Легенди

Не для тебе те світло правди ясне,
Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть
Ні твого ймення, ані твого діла,

Щасливії нещасную забудуть,
Не буде вкрита лаврами могила!»

Промовила і зникла. В самотині
Я зостаюся розважать-гадати,

Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,
Що має гучно в світі залунати?

Тут наступила чорна тьма без сонця,
Я в розпачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу… Коли се з віконця
Я бачу світло, ясний промінь бачу!

Той промінь думки просвітив бездольні,
Ще хвиля – й світ весь затремтять від гуку, –

Зрадіють всі невільники бездольні…
Та що це нагле затримало руку?

Ох, я ж загинуть маю!.. І від страху
Від жалю розум наче хмари вкрили.

Як тяжко! Мов серце извне жаху:
Умру без слави, навіть без могили!..

І я стою, неначе скам’яніла.
Знебула думка вже не розважає…

Що се? немовби пісня забриніла
Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга
Вникає в серце, каменем лягає;

Ридає хор, мов дикий вітер з луга,
А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;
Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.
Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда і надія!

Зважливо простягаю руку, сміло –
І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!

Леся Українка – Сон літньої ночі

Посвята М. Ставиському

Сон літньої ночі колись мені снився.
Коротка та літняя нічка була,
І сон був короткий, – він хутко змінився
І зник, як на сході зоря розсвіла.

Чудовая мрія, розкішна та ясна,
Кохано в ту ніч обгорнула мене,
Приснилась мені люба доля прекрасна,
Приснилось невидане щастя дивне.

Дивіться також:  Біографія Тараса Шевченка

Була я щаслива, безмірно щаслива;
Приснилось мені… та того не списать!
Де в світі є мова така чарівлива,
Щоб справжнеє щастя могла розказать?

Та сон був короткий. Ранесенько-рано
Вже зникла рожевая мрія моя, –
Туди полинула, де грала кохано
Злотисто-рожева світова зоря.

Поглянула я, що вже нічка зникала, –
І душу мою обгорнула печаль;
І тихо-тихесенько я промовляла:
«Сон літньої ночі! мені тебе жаль!..»

Я щастя не маю і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу;
Коли я часами журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
йому вже до щастя нема вороття!

Леся Українка – Сонет

Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –

Останній усміх ясний носила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.

Недавно ще була вона в турботі,

Жила і працею щасливая була;
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… кінець її роботі!

Спокійно умира і листом покриває

Росинки білії, ті сльози самотні
Від сонця ясного і від людей ховає.

Натура ллє ті сльози таємні

Того, що хутко ляже в смертнім сні,
В холодній, білій сніговій труні.

[4 – 20 листопада 1890]

Леся Українка – На роковини Шевченка

Колись нашу рідну хату
Темрява вкривала,

А чужа сусідська хата
Світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю,
Чужії пороги,

Орав свою вбогу ниву,
Рідні перелоги.

Гомоніла твоя кобза
Гучною струною,

В кожнім серці одбивалась
Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку,
Тихо в домовині,

Та збудила твоя пісня
Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє,

«Огню іскра великого»
Повік не згасає!

Дивіться також:  Леся Українка – «Зорі, очі весняної ночі!»

Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,

Ти поставив «на сторожі»
Слово твоє вічне.

Ми, як ти, минати будем
Чужії пороги,

Орать будем свої ниви,
Рідні перелоги.

Леся Українка – «Скрізь плач, і стогін, і ридання…»

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

[1890]

Леся Українка – До натури

Натуро-матінко! я на твоєму лоні Дитячі радощі і горе виливала, І матір’ю тебе я щиро звала, З подякою складаючи долоні.

Ти іскру божую збудила в моїх грудях; Надія, – їй же першу пісню я співала, – Мені провідною зорею стала, І з нею буду я добра шукати в людях.

Коли ж почую я, що промінь погасає Надії милої, – тоді, Натуро-ненько, Прийми моє знебулеє серденько, І проміння нове нехай йому засяє!

Леся Українка – Вечірня година

(Коханій мамі)

Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Леся Українка)
Сейчас читают:
top