Ліна Костенко – Після дощів смарагдова діброва…

Ліна Костенко – Після дощів смарагдова діброва…

Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.

Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменіть тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.

Ліна Костенко – Пишіть листи і надсилайте вчасно…

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.

Ліна Костенко – Скіфська баба

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це — минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,
Зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,— може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото — літак, а не якась дараба.
Це все — прогрес. А ти стара як світ…

…Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.

Ліна Костенко – Псалом 16

Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу,—
вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і одболи,—
вони ж моїми друзями були!

Ліна Костенко – Причмелені гномики

В пивничці на лото сиділи п’яні гномики.
Вони кричали: — Хто
поруйнував нам домики?

Вони горлали: — Ми
всіх наб’ємо, налупимо!
Хтось усміхався: — Хми,—
і розглядав крізь лупу їх.

Вони гукали: — Бой!
Іще вина, три порції.
Зітхнула мишка: — Ой,
велика річ пропорції

Ліна Костенко – Притча про ріку

Давно колись була ріка Діала.
І цар персидський на імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, як факір.
То царське військо йшло на переправу.
Священний кінь з недогляду втонув.
І Кір порушив проти неї справу.
Судив ту річку. І таке утнув:
Він присудив, щоб не було Діали.
Він смертний вирок їй оголосив.
Звелів прорити у пісках канали,
Зрубав дерева й трави покосив.
Одвів ті води у всі боки сущі.
Ріка умерла. Не було ріки.
Пройшло по неї військо, як по суші.
Пройшло те військо… І пройшли віки…
Піски пустель засипали канали.
Ріка в русло вернулася своє.
Царя немає. Є ріка Діала.
Немає Кіра. А Діала є.

Ліна Костенко – Пливли ми ввечері лиманом

Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
Уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду
І про турецького царя,
Як Байда стрілами глобально
Царя у голову ціля.

А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
Впадали наші голоси.

І так нам вільно, так повільно,
Таке роздолля степове! —
Що так ніхто і не помітив,
Що човен далі не пливе!

Чи, мо, наскочили на камінь?
Чи, мо, бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
Нам зрушить з місця не дає.

А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
— Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.

Ліна Костенко – Стояла груша, зеленів лісочок

Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.

Ліна Костенко – Старий годинникар

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: “Приляж!”

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив… З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.

Ліна Костенко – Спинюся я і довго буду слухать…

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом – по гарячому сліду.

Ліна Костенко – У присмеркові доброї дібровості

У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.

Отак брести. А тиша — як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.

А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини,—
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини…

Ліна Костенко – Тунгуський бог

Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі — зуб акули! Я ж тобі — роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято… Діти мої повмирали…
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров’ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись тебе тут під ногами,
а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум’я?
Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров’ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!!!

страницу нашли по запросам:

• спинюся я і довго буду слухать