Малишко Андрій – Балада про комвзводу

41584 Малишко Андрій – Балада про комвзводу

Малишко Андрій – Балада про комвзводу

Невідомий поранений комвзводу стукав
нам у броню, показував цілі.

Вечір. Небо — бірюза.
Білий жар вогню.
Куль розпечена сльоза
Опіка броню.
Танки лізуть по прямій
По передовій,
Зачиняє башти люк
Молодий водій.

І на тому ж полі бою, за рікою голубою,
Двічі ранений комвзводу на холодному піску
Піднімає камінь в руки, до танкіста грима в люки:
Ти стріляй,— говорить,— прямо, там два “тигри”
у ліску.-
І танкіст стріляє з ходу, піт втирає із чола,
І горять два “тигри” справа чадним димом, як смола.

Другий танк бере розгін,
Землю колупа,
Та не бачить німця він —
Вітер, ніч сліпа.
Де дорогу, де ту ціль
Знайдеш уночі.
Виступає сива сіль
В хлопців на плечі…

Двічі ранений комвзводу, без крові збіліла врода.
Двічі ранений комвзводу з чорним каменем в руці
Креше-стука над мотором, шепче голосом суворим:
Ти стріляй, танкісте, вміло, там же німці, як
мерці.-
І танкіст стріляє вліво, піт втирає із чола,
І горять чуби німецькі чадним димом, як смола.

І пішла бригада в даль,
Всі шляхи мине.
Тільки мертвих друзів жаль,
Хтось їх пом’яне,
Хтось згада, не проживе,
Зарида вночі.
Зрили поле бойове
Наші тягачі.

А поранений комвзводу, а чи сонце, чи негода,
Сниться хлопцям у поході, часто згадують бійці,
Як іде він в полі бою, над рікою голубою,
У броню гарячу стука чорним каменем в руці.

Малишко Андрій – Балада про танкіста

Пил на машинах, пил на чоботях, пил на рудій траві.
Бій не втихає, не затихає,— чуєте, хто живі?
Теплі мотори з вітром колючим свищуть, немов рідня,
Пахне автолом над сірим полем, тіло людське й
броня.
На обстановку, радисте, зваж ти, газу надай, водій.
Сам командир повертає башту, п’ятий почавши бій.

Дивіться також:  Біографія Андрія Малишка

Пробива мотор снарядом,
Смерть шукає скронь
З командиром майже рядом
Диха злий вогонь.

І тече броня гаряча
В степовую шир,
В полі жайворонок плаче
Там, де командир.

Він виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грім
Весь у бензині, у чорних ранах, шепче: — Вперед
ходім!
— Руки задимлені, ліва й права, чуб до чола прилип,
Сіра шинелька горить яскраво, як смоляний смолоскип.
Весь догоряє, весь він палає — кущ вогняний вдалі —
В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатській землі.
Вище-но голову, брате-радисте, газу надай, водій!
Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на траві рудій…

Вже радиста молодого
Й хлопця-водія
З бою винесла підмога,
Бо ж одна сім’я.

Та й поклали у шпиталі —
Рани зав’язать.
Покурить, горілки випить,
Все переказать.

Знову сідають вони в машину. Де командир наш, де?
Блисне огонь на переднім краю — то командир іде.
То командир їх в сірій шинельці, вкутаний у вогні.
— Ви не забули мене, хлоп’ята? Ви не забули, ні?

В полі птиця сива кряче,
Облітає шир.
В кожній заграві неначе
Кличе командир.

Полум’яні рідні руки
Приклада до скронь.
І ведуть вони машину
Тільки на вогонь.

По чужім переднім краю
В бліндажі старі,
По крутім карпатськім плаю,
По Чорногорі.

Малишко Андрій – Важкі вітри не випили роси…

Важкі вітри не випили роси,
Черлені трави бродять буйним соком,
І вдалині під обрієм високим
Лугів осінніх теплі голоси.

А при багатті хлопці косарі
І комбайнери у спецівках синіх
Вплітають сміх до цих лугів осінніх,
Ведуть пісні під маєвом зорі.

Булькоче, пріє каша в казані,
А клен русявий хилить ніжно віти,
І йдуть в лугах, немов засмаглі діти,
І поминулі, і прийдешні дні.

Як хороше, як легко поміж них,
Між цих людей, в труді людей живих,
Між ними жить і поклоняться літу,
Свою турботу, снами не сповиту,
Свої думки у їхні перелить
На все життя, а тільки ж не на мить.

На все життя, з лугами, з берегами,
Із травами, із зорями в воді,
Щоб не спіткаться більше з’ворогами,
Щоб не хилитись в горі та біді.

Дивіться також:  Малишко Андрій – Жива легенда ....... Пісня третя

1956

Малишко Андрій – В ліфті

Ліфт піднімає нас догори
В ранки, і в півдні, і в вечори.

В ліфті не світло, але й не тьмянко,
Йдеш у гостиницю — в ліфт потрап.
Стріне привітно стара негритянка.
В неї робота все давн і ап *.

Має старенька це мало діла
З ранку до ночі і знов до зорі,
Вже й на роботі тій посивіла,
Все вона знизу, а інші вгорі.

Наче по ліфту життя проходить,
Руки стомились, в мозолях старі,
Інший хтось п’є, і живе, й верховодить,
Все вона знизу, а інші вгорі.

В ліфтовій клітці свої звичаї,
Містер до них із дитинства привик:
Біла ліфтерша — він шляпу знімає,
Чорна ліфтерша — стоїть, як бик,

Шляпу ще глибше натягне на вуха,
Топчеться важко, немов на огні,
Наче його допікає задуха.
З ними у ліфті їхать мені.

Їх до десятка зайшло в кабіну,
Морди, як ростбіф, з-під сірих шляп,
Чорна ліфтерша веде машину
Вгору і вгору, все ап та ап.

Всі одвернулись од чорної — білі,
Топчуться важко бики здичавілі,
Не шахтарі, їм тут їхать не мода,
Не трударі, — все банкірська порода.

Ти вже привикла, що погляд як жала,
От якби в мене в вітчизні жила,-
Жито б ростила, пшениченьку б жала,
Пісню із поля вела б до села.

Так, мене доброму вчила мати
Хлопчиком, певне, в юнацькій порі,
Перед старішими шапку знімати,
Щиро вклонятись, де є матері,

Поцілувати натруджену руку,
Білу чи чорну, немає біди,
За материнську несказанну муку,
За материнські великі труди.

Тільки б, можливо, як виняток в світі,
Не поклонився б я матері тій,
Що породила цих лютих і ситих,
Сірих — під шляпами — в злобі своїй!

В ліфті не світло, але й не тьмянко,
Я капелюха здіймаю один,
Низько, вклоняюсь тобі, негритянко,
Так, як вклоняється матері син.

За мозолі твої, чесні і чисті,
І за усмішку болючу, як звих,
І за синів —чотирьох комуністів,
За полінчованих і за живих.

Як їй сльоза заблищала з журбою!
Зашепотіли, міняючи тон,
Гангстери-містери поміж собою:
— Совєт Юніон?*
— Совєт Юніон!

Дивіться також:  Андрій Малишко – Україно моя

Ліфт вже донизу пішов у ту пору,
А негритянці здалося за мить:
Тільки угору, і вгору, і вгору
В щасті своєму вона летить.
____________________________
*Давн— донизу, ап— вгору (англ.),
*Совєт Юніон — Радянський Союз (англ.).

Малишко Андрій – В теплім місяці у травні…

В теплім місяці у травні
Шепче явір думи давні,

В синім місяці у квітні
Думи явора столітні.

За водою за бистрою,
Над землею, як сестрою,

Дужа хвиля набігає,
Корінь явору ламає.

Але він на те байдужий,
Не схитнеться навіть, дужий…

Бо закоханий на волі
У лани широкополі,

В канівські веселі кручі,
В хвилі горді та ревучі.

Він, людському серцю милу,
Береже одну могилу.

Малишко Андрій – Вчителька (пісня)

Сонечко встає, і в росі трава,
Біля школи в нас зацвітають квіти,
Вчителько моя, зоре світова,
Де тебе питать,
Де тебе зустріти?

На столі лежать зошитки малі,
І роботи час проганяє втому.
І летять-летять в небі журавлі,
І дзвенить дзвінок
Хлопчику малому.

Скільки підросло й полетіло нас
В молодій весні, в колосистім полі,
А у тебе знов та ж доріжка в клас,
Той же явір наш
Під вікном у школі.

Двох синів твоїх узяли фронти,
Бо на рідний край впала чорна злива.
В партизанську ніч посивіла ти,
Як в тяжкий мороз
Непожата нива.

Знов щебече юнь і цвіте трава,
Пізнаю тебе в постаті несхилій,
Вчителько моя, зоре світова,
Раднице моя
На Вкраїні милій!

Малишко Андрій – Гомін, гомін по діброві…

Гомін, гомін по діброві,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.

Станьмо, хлопці, при долині.
Станьмо, хлопці, таборами
За полями, за борами,
Під густими яворами.

Вже нема шляху додому,
Я іду тепер в поході,
Б’ють гармати за горою,
Коні мчать на Жовті Води.

Глянь, Богдане, квітка в’яне,
Дай-но січі, дай-но грому!
Топче шляхта дикі терни,
Загубивши шлях додому.

Гомін, гомін по діброві,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Андрій Малишко)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

13 − двенадцать =

Сейчас читают:
top