Малишко Андрій – Полонянка….. XIX

41594 Малишко Андрій – Полонянка..... XIX

Малишко Андрій – Полонянка….. XIX

XIX

Не спиться старості з півночі.
Гуде хурделиця в дворі,
І ясени-поводарі
Шумлять, до бурі неохочі.

— Податки? Сплатимо податки,
Щоб Гітлер жер до призволя.
Не обдеруть же все до латки,
Наділ дадуть, своя земля,

Це не артільне-божевільне,
Чи то пак, чортове, — своє…
В ворота хтось з дороги б’є,
У двір, під вікна йде повільно.

— Хазяїн дома?
— Хто там?
— Можна?
З дороги збились, відчиняй,
Нам пана-старосту. —
Обложна
Снігами, хвищею тривожна,
Вітри зметнувши в небокрай,
Гуляє ніч.
— Ви звідки? Хто ви?
— Ми криворівенські.
— Чого ж?
— Записку дайте хоч в півслові,
З дороги збились в бездорож,
Поночувать би.
— Йдіть у хату,
Нечиста носить вас, хоч вий.
Ввійшли: в кожусі, бородатий,
Другий в кереї, — молодий.

Хазяйка спить, в м’яку перину
Пірнувши, килим, стіл, хатину
Приїжджі бачать; все чуже.
Годинник цокає годину,
Затишно, тихо, байдуже.

На стінці фото: йдуть колоною
Мадьяри й німці в два сліда,
А рамку з квіткою червоною
Сам фюрер Гітлер посіда.

А де ж, секретарю сільради,
Твоя клятьба і жар промов,
Що ти, опечений немов,
Кричав: життя віддам заради…
Кого? Пригадуєш, — що кров
Свою проллєш, що серце виймеш,
Що хоч безкрилий — крила здіймеш.
Здійняв. Куди ж ти полетів?
Як на словах того хотів.
Еге, брат…
— Он як ви живете!
— А що, погано? Гірш було.
Спасибі, в німця помело
Як повело та підмело,
Хоч ще не всіх.
— Ну, звісно, де там,
Усіх не виметеш.
— Як? Як?
Дивись ти! А яким прикметам
Ймеш віри? Просто переляк…
Бери записку, йдіть.
Записка
Безсило падає із рук,
Бо молодий очима блиска,
Схиливсь на стіл, шепоче зблизька:
— Впізнав, чи ні? Я — Кармалюк.
— Ти Кармалюк?
— Я Кармалюк.
Впізнав?
— Аякже. — Ледь губами
Хазяїн шепче: — Олексій?
Хіба ж я знав, що ми рабами
фашистів будем?
— Що посій,
То те й пожнеш, як кажуть.
— Ой, посіяли поле ми
Переораним низом.
Руки, ноги скололи ми
Не колоссям — залізом,
Що вродило — не косимо,
Ні снопа обмолоту,
Не хліба свої косимо,
А німецьку сволоту.

— Не скигли переді мною, я тобі не Гiтлер,
Сказав Олексій. — За що ти вбив дядька Микиту?
— Я не вбив, я повісив, — заспішив староста.

— Від чого в тебе руки мліють,
З роботи, може, з пахоти?
Такі, як ти, й любить не вміють,
Вмирать не вміють, як і ти.
Та ви, що вмієте? Огуду,
Злобу носити, як обріз,
Брести струмками людських сліз.
За скільки срібників, Іудо,
Сестру на каторгу завіз,
Мою сестру? Ну? Що?
— Не знаю.
— А я, брат, знаю, я злічив,
Я десять ночей не почив,
Не їв, не спав, по всьому краю
Шукав її, та:
Вже хоч кликни — не одкликнеться,
Вже хоч свисни — не одсвиснеться,
Вже хоч квіткою картатою,
Хоч струмком стелись до дна, —
Не пройде вона за хатою,
Не подивиться одна.
Ніде не оживають мертві,
Живі ж бувають, як мерці.
А ти убивця, в власній жертві,
Чого змінився на лиці?

— Змінився, бо смерть свою чує, — озвався від печі
Мажуга і пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тоді й
староста скипів:

— Ти не лякай, бо я не ляканий,
Дурниць при хаті не кажи.
Гуляєш ніччю за байраками,
А ти прийди і послужи,
Щоб коменданту й людям добре,
Щоб не палили хат і сіл,
А то: ми чесне, ми хоробре,
Ми славне військо! І навкіл
В лісах ховаєтесь? Я б теж
Від цих податків .і пожеж
Утік до вас. А як же люди?
Фашисти сунуть звідусюди,
Мов сарана, і де знайдеш,
А де загубиш, чорт ті знає…
— Воно попихачів немає,
Так ти знайшовсь, берлінська курво, — Гітлеру поклони
б’єш?

— А ти кому?
— Я нікому. Народу поклонюся, як умиратиму, зрозумів?

Бо він мене зродив і виростив,
Ходити муками прирік.
І я кажу тобі по щирості:
Я рад за свій короткий вік,
Що він тривогами й потоками
Огненних злив живе в мені,
Що я промчусь над днями й роками,
Як месник на страшнім коні.
Народе, чуєш? Глянь, за в’югою,
Крізь сто земель зберись сюди,
Мене із зрадником, з катюгою
Роз’єдини і розсуди!

— Я тут ні при чому. Чого ти пристав, хіба я що, —
забурмотів староста і простягнув руку до гранати.

— Я розсудив вас, — підвівся Мажуга: —
Ім’ям народу погибне наруга!
Звіється попелом зраднику хата,
Я з ним не їв, не гуляв, не гостив.
Зняв автомата і з автомата
Вчетверо старосту перехрестив.

ХХ

Прорвались танки на світанку
В Лебідку з заходу. Танкіст
Просив водиці біля ганку,
Торкнув гармошку гармоніст.

Танкісту винесли водиці:
— Простіть, немає молока.
І кланялися молодиці:
— Заходьте в хату, здалека
Оце ж ви, хлопці? — Скатертину
(Розшита квітка голуба)
На стіл. А дід із-поза тину
Гукнув здивовано:
— Ти, ба,
Це ж наші! Бий тебе нечиста,
Я наче знав! Хоч як не є,
Підбіг старий, зустрів танкіста,
І пізнає й не пізнає:

Дивіться також:  Малишко Андрій – Балада про комвзводу

— Чи не Марко?
— Впізнали, діду?
А батько як тут? — Скільки ж днів! —
Дідусь, чи горе, чи обиду
В очах примовк і затаїв.

Хатина стояла, як в літа дитячі,
Ті ж четверо вікон, дубовий поріг,
І явір шумів в побажанні удачі
Усім перехожим з далеких доріг.

Та вже не скрипіла соснова ворітня,
І голуб залізний над ганком крутим.
Зоря вечорова бувало із квітня
Завжди розцвітає над голубом тим.

Тепер він клював пофарбованим дзьобом
Огонь вечорів і зерно дощове.
Заметом високим, важким, білолобим
Дихнуло Маркові подвір’я живе.

Розсипане жито у сінях не к святу,
На шибці морозища сива змія.
Марко не повірив:
— Ну, здрастуйте, тату.
А стеля відбила той оклик:
— Це я!

А стіл не ожив і не встала підлога,
Рушник весь у півниках не трепетав.
— Це, тату, Марко, —
І ступив до порога,
І вже не вітався і не питав.

Сусідський хлопчина, звичайно, як діти,
Підбіг, привітався, задиханий сам.
— Марку, ти до батька? До діда Микити?
Так їх же немає.
Вони он, отам.

Широкий майдане, лебідський майдане,
В рясних шумидубах, в беріз білині,
Як вітер повіє, як сонце погляне,
Виходять на кручу твою лебедяни,
Усе виглядають своїх вдалині.

Туди перетоптано стежки-доріжки
З обрізами, з гнівом в ночах огняних,
Де серед майдану підчеплено віжки
І Дудар Микита на них, рем’яних.

Марко підійшов під березу лапату,
До місця того, пам’ятного всі дні.
— Я, тату, вернувся, ви чуєте, тату?
За що вас? За мене?
Простіте мені.

Я думав про вас, як поранило двічі,
При смерті згадав, у снігу, у траві.
Я хочу вам, тату, поглянути в вічі,
На хвильку подумаю, що ви живі.

Щоб чортова, чорна, осмалена гілка
Упала з петлею, страшна віддаля,
Щоб в хаті у нас забриніла сопілка,
А люди сказали б:
— Микита гуля!

І стіни ходили б од крику і танцю,
І чобіт підкований гупав, агій,
І я заспівав би гостям наостанці:
Ой, діду мій, діду, дударику мій!

Ви чуєте, тату? Ні, що я питаю. —
Він руку узяв, припадаючи ниць,
Згадав, як приніс якось батько із гаю
Червоних, мов жар, наливних полуниць

І сипав Маркові із цеї ж долоні.
І вже ні стояти, ні думать не міг
За сонцем колючим в яркій оболоні,
За чорним заметом в роздоллі доріг.

— Клянуся вам, руки, затиснуті губи,
Заплющені очі, клянуся я вам,
Клянусь тобі, сонце і вітре, і дубе,
Мій батьку, клянусь тобі, в серце нелюбе
Залізом, свинцем і пожаром віддам,
Клянуся! —

Пішов. А з-за отчого двору
Дитячою згадкою, хто їй не рад? —
Гарячим, своїм, недоказаним впору
Бриніло і кликало знову назад:
— Діду мій, дударику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було… — За долинами
В даль пливе зима.
Буде літо знов над нами
З квітом, з піснею, з жнивами,
А тебе нема.
Діду мій, дударику,
А тебе нема.

XXI

Он розклад лекцій. Снопик жита
Схилився важко, як в диму.
Сорочка — квітка недошита, —
Недовишивана йому.

Ясна нагідка малинова,
Мов Катрі дума і журба.
То обірвалася з півслова
Вечірня молода розмова, —
Ласкава нитка голуба.

Буває щастю повороток,
Марку, не згадуймо про це,
Бо милих рук повіяв дотик
Тобі в обпалене лице.

І та посмішка, що наснилась,
І крик — люблю! — в грозові дні,
І даль вечірня заяснилась
Черленим листом на човні.

Ось, бачиш, стіл: чорнильні знаки,
Школярські зшитки на краю,
“Кобзар”, сторінка “Гайдамаків”,
Розкрита “В гаю, у гаю…”

Тут передумала немало
З задуми вогником в очах,
Ось тут листи твої читала,
Розчісувалась по ночах.

І він відчув, як пахнуть коси
її заплетені, ясні
Прив’ялим сіном на покосі,
Роменом білим, наче в сні.

Тепло руки її знайоме,
Посмішка й голос:
— Де ж це ти? —
Його просили в невідоме
Прийти зустріть, оберегти.

XXII

…Йшли вони полем усі до вокзалу,
Трапивсь підводчик, — підсіли на віз.
— Дочко, кажу, я такого не знала,
З діда, із прадіда хто переніс?

Не в половеччину бранці у скруті,
В землю страшнішу дорога лежить.
— Мамо, однаково, ми вже забуті,
А ви хоч Маркові перекажіть.

Видно тобі, сину. Гляну на неї, —
Й слова не скаже, неначебто я;
Вже накричалась разом із ріднею,
Вже перетліла, сама не своя.

Двічі давала їй пити і їсти,
Ні, не бере і не хоче, куди!
Три дні везли їх до першого міста,
Три дні я криком встеляла сліди.
Де вже поможеш?
Ковалиха
З Марком і Гришею — в сім’ї,
І жебонить і ллється стиха
Стареча розповідь її:

Дивіться також:  Малишко Андрій – Кармалюк

— Чи я ж її не доглядала,
Чи я із горя горяна,
Чи я не ту зорю вгадала,
Як народилася вона?
Чи я не ту встеляла руту,
Не ті полотна льонові,
Чи я не руту, а осмуту
На щастя клала в голові?
Чи колос ясний, заколихий
Зерном не сипав їй до ніг?

Не плач, не треба, Ковалихо,
Я б тоже ніччю, Ковалихо,
Ридав з тобою, якби міг.

XXIII

Винесли ранених двох із землянки,
Діда Мажугу з онуком малим,
Зброю, харчі, динаміт і в тачанку,
Радіо, каски і шляхом отим,

Здавна знайомим, проїждженим, битим.
В жнива клопітні тут кожен їздець,
Білим ліском, недокошеним житом
Просто в Лебідку пішли навпростець.

Небо синіло з дитинства єдине,
Наче й війна не палила всі дні,
Прапор, пошитий із скатертини,
Трепетно, червоно звивсь вдалині.

Коні іржали, загнуздані туго,
Сім мотоциклів промчали, як в бій.
Ранених несли чотири подруги
Діда й онука в носилці одній.

Менших чотирнадцять хлопчиків з двору
Вибігли — внуки — через перелаз.
— Дайте нам, діду, хоч рученьку хвору,
Гляньте на нас, та полайте хоч нас!

— Ви не вмирайте, коли вже удома.
Нас не лишайте заради біди. —
Звівся Мажуга: — Ох, яка втома!
Довго лежав я. Подайте води! —

Випив. — Спочину у себе у хаті,
Все ж воно вдома не те, що в гостях. —
Встав, і три кулі німецькі закляті
Сухо скрипіли йому у костях.

Йшли партизани додому схудалі,
Йшли мовчазні і змужнілі від ран.
Ген поза обрієм далі та далі
Сонце сушило осінній туман.

…Батько погладив синка по голівці,
Навіть впустив автомата із рук.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте, кармалюківці!
— Ось він, товариші, сам Кармалюк!

Кинувся Гриша в обійми до брата.
— Жив, Олексію?
— Та всі ми живі.

Он вона радість яка небагата!
Ні, забагата! — бо вся у крові.
Я тебе, радосте, цвітом посію,
Дикою рожею, тереном мук.

— На, Олексію!
— Візьми, Олексію!
— йди, Олексію! — і тисячі рук
Дотику просять і ласки тривожно,
Все, що минуло, мовчи, не тривож.
— Просим обідати в хату.
— Це можна.
— Може й по чарці?
— По чарці? Чого ж…

Тут і Марко підійшов привітати.
Літо згадалося, сонце між нив.
Став Олексій, поклонився, як брату:
— Друже, прости мені, я завинив.

Я бачив, як вона ізрана
Ходила біла із біла,
Мені сестра, тобі кохана,
Не нажилась, не одцвіла.

Я міг би вирвати із муки
Її за три-чотири дні,
Кликнуть на клич, подати руку,
Але спізнивсь. Прости мені…

Мій кінь від чортового скоку
Упав запінений в яру.
Хорошу, рідну, синьооку
Не здожену, не відберу.

У мотоциклах все горюче
До краплі висохло, як піт.
Лиш серце буйне та болюче
Летіло вслід, кричало вслід.

Словам останнім в сині гони,
Вони розвіялись, як дим,
Теплушкам сірим навздогони,
Пожарам темним і страшним.

І вже ні єна, ані спокою,
Я посивів за тії дні.
З розлуки, з мислі отакої,
Яка судилася мені,
Прости, Марку.

— А що прощати?
Зітхать, пригадувать вночі?
Стоять бійці он біля хати,
Не старости, не родичі.
На подніпровім понизов’ю
Вмирали, падали, як грім,
Братерством здружені і кров’ю
І хлібом чорним, та своїм.
Ці партизанські кожушанки,
В стрічках продимлені ушанки,
Ці гнівом стиснуті уста,
Нам шлях — дорога непроста.
То що своє там горе? Годі.
Сідай, Олексо, як ти жив?
— А ти?
— Та всяко. У поході,
Ти знаєш, хтось заворожив
Мене од смерті, слово честі,
Чи на меду, чи на свинці…

Марко підвівсь: на перехресті
Здіймали батька два бійці:
Зняли тугі ремінні віжки,
Зрубали шибеницю в сніг.
Марко вже знав: на ці доріжки,
На житом всипаний поріг
Ступить не зможе він однині
Поки в батьківській цвіт-долині,
Не ляже купою на купі
Фашистський на фашистськім трупі.

Вставай, моя страдальна ноче,
Годино яросних надій!
І ніч шумить, зове, клекоче
Про вічний бій, великий бій!

XXIV

З листів Катерини

1
Березень дише в чужинському полі,
Може і в нас сяє сонце між віт?
Це б ми в десятому класі у школі
Зранку співали б усі “Заповіт”.

Сторож шкільний оповів би до діла
Все про лани, і Дніпро, і гаї,
Як би Наталя Петрівна раділа
З нашої співанки! Знаєм її!

Потім портрета несли б до колбуду
Того, де в шапці Тарас, — сам один.
Потім дівчат назбиралося б, люду
Рівно на дев’ять чи десять годин.

З дворища цього далеко до свята,
Хліб та сухарик не на меду.
Земле чужа, невситима, заклята,
Я тебе думкою перебреду!

Я тебе гнівом спалю по долині,
Що запишу об вечірній годині?
— Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині!

2

Він розвився, наш дуб-себелюбок,
На зеленій далекій землі.
Сивий голуб скликає голубок
Біля хати у сонці, в теплі.

Дивіться також:  Малишко Андрій – Це було на світанку

Я забула, як сонце те гріє,
Як вуркочуть мої голуби.
Хто їм проса із жмені посіє?
Не хилися, борись і люби!

Як нам важко в чужинському полі.
Вже нам видно — палають фронти.
Ми радянські дівчата в неволі,
Йдіть же швидше, кохані брати!

Чорні, схудлі, без хати й одежі,
Пишем сни, сподіваємось ми.
Рідний дубе, в зеленій мережі,
Про майбутнє ти нам зашуми!

3

Небо квітневе пливе безкрає,
Хазяйка квокче: ми ж у раю.
Півень ізранку не так співає,
Як у Лебідці, в нашім краю.

Ходить нахохлений, гребінь ізбоку,
Просто як Гітлер, хай йому біс!
Я б його вбила, та мати мороку
З тею хазяйкою, буде сліз,

Буде прокльонів на мої руки,
Вони помарніли й без тих проклять
З їжі чужої, з болю, з розлуки,
З днів одиноких, як чорних розп’ять.

4

Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге,
Першу листівку ви мали чи ні?
Її написала я в тяжку недугу,
А зараз поправилась, ліпше мені.

Як мене з дворища в двір гонили,
Знаю від горя найглибшу глиб,
Ви мене сивими б косами крили,
Своїми руками оберегли б.

Ви мені б ложку дали до їжі,
Хоч не їмо ми наварених страв,
Дали б сорочку білу та свіжу,
Ту, що носили прати на став.

Ту, що на вітрі теплім сушили,
Гладили туго на білім столі.
Як ви казали: висмокчуть жили,
Мамо, не жили, — кровинки малі!

Що там від Марка з далекого краю?
Знає він, мамо, хоч де я живу?
В снах його бачу, прокинусь — гукаю,
Правда, і вдень і увечір зову.

* * *

Отак за світанком і день переходив,
За тижнями — тиждень, а там місяці
У даль, як у вирій, пролинули, й подив
І гореч притихли, лиш смуток в лиці

Не стерся, не вицвів, та злоба і сором
Душили на серце, лились через край.
Дивись, Катерино, побратана з горем,
Радянського війська похід виглядай!

Які з Батьківщини вітри задувають,
Якими мотивами снять солов’ї,
І зорі в півнеба не одцвітають,
Життя комсомольського друзі твої.

Підійметься день не співуче, не плавко,
Не рясно, не гінко в жита голубі,
Хазяйка — чорненька і злюча, як п’явка,
Ізнову упнеться у серце тобі.

Що ти не до ладу корів подоїла,
Що хліб перепечено вчора в печі,
Живеш не до діла, і спиш не до діла,
Украйніше швайн! — поїдаєш харчі.

Що треба, те й сталося: ніччю, без слова
Зібралася, гнівно пройшла під замком,
Подвір’я спахнуло, як свічка воскова,
Будинок же тлів черепичним димком,

А потім і він спалахнув, як заклята
Трава-пересушка, і вибухнув дим.
То помста, розплата твоя і відплата,
Над катом твоїм і над горем твоїм.

І так дотлівало подвір’я допізна,
А вже за горою гриміли бої…
Куди ж то поділася месниця грізна?
То де ж Катерина? Чи стріну її?

ЕПІЛОГ

Чорне крякання воронів
Над загравищем диким,
На чотири ті сторони
Небо сповнене криком.

Не джерела дібровині,
А серця горобіди,
Напилися, як з повені,
Із людської обиди.

Минули дні, а що сказати?
Хороші дні, веселі дні? —
Як ще ворожі злі гармати
В гаряче серце б’ють мені…

Хай танки ревищем могучим
Несуть побіди вість ясну,
Віщують людям, землям, тучам
Всесвітню радісну весну.

На Україні спіє літо,
Димлять пожарища, імла.
Безсмертна яблуня розбита
Для цвіту гілля підвела.

То ж у твоїй ясній надії,
Щоб ти розквітла гаряче,
Разом ідуть сини Росії,
Народи всі — плече в плече.

І вже цвіте ромашка в луці,
А за плачем — дитячий сміх…
Земля моя в крові та в муці,
В смертях, в народженнях своїх!

Крізь свист вітрів і повінь туги,
Залізом ранена, в огні,
Ти ще гарнішою з наруги
Встаєш і світишся мені,

І де ти силу воскресила,
Знайшла безсмертник дивний свій?
Кривавих зір пливуть вітрила
І спить в полях бійця могила,
А ти ведеш молодших в бій.

Наш полк ішов, як темна туча, —
Залізний яросний потік,
Десь біля Німана, чи Збруча,
Чи інших, ще незнаних рік.

А нам назустріч — люди в полі,
Хто помарнів, хто посідів,
З Німеччини, з нужди, з неволі
До рідних сіл і городів
Вертались.
Дівчина між ними
Ішла до ближнього села
Очима синіми, ясними,
Віночком кіс, бровами тими
Мене до смутку довела.

Дорожній вузлик, хустка біла
Десь снились, видились мені,
Когось питала, бо любила,
Бо загубила на війні.

І я згадав. Питаю: — Звідки?
— А ви Андрій?
Кажу, Андрій.
— То впізнаєте? Я з Лебідки,
Я Катерина… — Світку мій!

Ходім, Катрусю! — При дорозі
Руді схилились ковилі.
То ж бийся, серце у тривозі,
Живи, радій на цій землі.

Нехай твоя хустина має,
Живи і мрій, і квітни знов.
І горе вік не подолає
Твою незраджену любов.

1943

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Андрій Малишко)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

четыре × три =

Сейчас читают:
top