Малишко Андрій – Розшумовуйся, зелений дубе…

Малишко Андрій – Розшумовуйся, зелений дубе…

Розшумовуйся, зелений дубе,
Як весінній перегрім,
Бо заграли голосисті труби
На кордоні грозовім.

На кордоні грозовім
Бережуть великий дім!

Не хвилюйся, море, у тумані,
Грізно хвилі не здіймай,
Кораблі пливуть на океані
Від Амура по Дунай.

Від Амура по Дунай
Бережуть Радянський край!

Не клонися, гаю густолистий,
Не в’ялися опівдня.
Як ідуть брати мої танкісти —
Дзвонить кована броня.

Дзвонить кована броня,
Береже народ щодня!

Не орли клекочуть на могилі,
Не гармат гуде удар,
Напливають хмари яснокрилі —
Літаки ще вище хмар.

Літаки ще вище хмар,
А над ними сонця жар!

Спіє колос, неба голубизна,
Поле дише ясним днем.
Бо стоїть озброєна Вітчизна
Гнівом, порохом, вогнем.

Гнівом, порохом, вогнем
Били ворога й поб’єм!

Малишко Андрій – Теслярі

Теслярі робили мости
На Дніпрі, і Дінці, і на тихому Збручі,
І могли б мости бурю пронести,
Кленові, соснові, дубові негнучі.

Танки повзли і підвід ключі,
Артилеристи везли “катюшу”,
І гули мости вдень і вночі,
Як би сказати, за милу душу.

Тесля сидить на бережку,
Курить махорку, думу гадає:
Як він звалить дубину важку
Десь на Одері а чи на Дунаю.

За троє літ, як за довгий вік,
Дорога кленова лежить за даллю.
Вчора генерал сказав: — Оце чоловік
Дивись, нагородять іще й медаллю.

А потім війна на спад потече,-
Земля зажадає літнього грому,
І він сокиру візьме на плече
І по своїх же мостах піде додому.

І нехай хто скаже, що він не воював,
З ранку до ночі не тратив сили,
Як із шістнадцяти рідних держав
По його мостах народи ходили!

Малишко Андрій – Ти мене накличешся ночами…

Ти мене накличешся ночами,
Несучи розлуку за плечами,
І навиглядаєшся одна.
Настраждаєшся в своїй надії,
Пригадаєш літа молодії,
Рідну землю, де гуде війна.

Ти не можеш бачити здалека,
Як в’ялить негода, сушить спека.
Танки мнуть, вкриває бою мла
Землю ту, що, потом перемита,
У садах, у сивих копах жита,
У цвітах, як райдуга, цвіла.

Нам не легко йти до свого дому
Через мертвих, через блиски грому,
Через ніч,— прожекторів мечі,
В битві, в сні, у підступах, в облозі.

Ти іще наличешся в тривозі
І навиглядаєшся вночі!

Малишко Андрій – Хмарина в небі голубім…

Хмарина в небі голубім
Пливе, як мрія,одиноко,
І вітру раннього потоки
Несуть її крилом своїм.

Дивіться також:  Малишко Андрій – Данило однорукий

Куди ти мчиш, куди летиш,
Моїх поривів птице рання?
Ще по ярах лежить світання,
Як неба вистояна тиш.

Шумлять тополі-сторожі,
Але тобі нема межі,
Де кличуть сонце урочисті
Бори в зеленому намисті.

Ми ще зустрінемось колись,
А зараз мчи, моя крилата,
На схід, над Каспієм горбатим,
Як над минулим, зупинись.

Тут жив співець. Огні заграв
Йому ще снилися крізь муку,
У серці він носив розлуку
І на Украйну позирав.

Серед оновлених полів
Спинися, райдужна, далека.
Тут шлях лежав і мліла спека.
Тут він за всіх переболів.

На дорогі його сліди
Дощами спражними спади!

Малишко Андрій – Ходить вітер по траві…

Ходить вітер по траві,
По зеленій мураві.

Проведу тебе до поля,
Гляну в очі, на уста,
А чи воля, чи неволя —
Напиши мені листа!

Чи на скелі б’є прибій
В тиші моря голубій?
Чи на мене дуже схожий
Твій хороший, милий твій…

Шепче вітер комишу.
Посміхнулась: напишу,
Повертайся, чую птицю,
На громи, на дощовицю…

Де ж дощу спадати, мила?
Сяє хмара білокрила,
Квітне неба бірюза.

То в душі моїй гроза…

Малишко Андрій – Ходить вечір по траві…

Ходить вечір по траві,
По зеленій мураві.
Проведу тебе до поля,
Гляну в очі, на уста,
А чи воля, чи неволя —
Напиши мені листа!
Чи на скелі б’є прибій
В тиші моря голубій?
Чи на мене дуже схожий
Твій хороший, милий твій…
Шепче вітер комишу.
Посміхнулась: напишу
Повертайся, чую птицю,
На громи, на дощовицю…
Де ж дощу спадати, мила?
Сяє хмара білокрила,
Квітне неба бірюза.
То в душі моїй гроза…

Малишко Андрій – Чому, сказати, й сам не знаю…

Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.

Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.

1970

Малишко Андрій – Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,
В снах узаконив, пізнав з поцілунку,
Кликну: — Прийди! — І прийдеш неминуче
Крикну: — Рятуй! — І воскресну в рятунку

Що в твоїм імені є чарівниче:
Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба?
Зірка твоє освітила обличчя
І потемніла — світить не змогла-бо.

Як ти співала в нашій частині,
Очі ясніли, як сині роси,
Знявши пілотку і шинельчину,
Рідна, далека, золотокоса!

Віють вітри перехресні й зустрічні,
Де ми любились,— до саду й до хати.
Є своя радість на віки вічні
В тім, щоб надіятись і виглядати.

Андрій Малишко – Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Дивіться також:  Малишко Андрій – Балада про комвзводу

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Андрій Малишко – Стежина

Чому живе, і сам не знаю,
В моєму серці стільки літ
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Дощами мита-перемита,
Снігами вметена у даль.
Між круглих соняхів у літі
Мій ревний біль, мій ревний жаль.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Моя надієчко, я знаю:
Мій крик життя на цілий світ —
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Андрій Малишко – Ми підем, де трави похилі…

Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.

За річкою, за голубою
Дві чайки у хмари зліта.
В краю подніпровськім ми стрілись з тобою,
Веселко моя золота.

Над полем зарошені віти
Дубове верхів’я звело.
З тобою у парі ми будем любити
Все те, що на серце лягло.

І стеляться обрії милі,
І вечір в осіннім вогні,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.

Андрій Малишко – Цвітуть осінні тихі небеса…

Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш блакитна, мов роса.
В очах засмуток темний, мов ожина, —
Моя кохана, мріялось, дружина.
Як сон далекий, видиво майне…
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.

Я під вікно прилину навесні,
Щоб ти знялася пташкою ві сні,
Де цілувала кучері волосся,
Де пригортала те, що не збулося,
Що не воскресло в літечко сяйне…
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.

У тебе смуток, в мене ревний жаль,
У тебе вечір — в мене ніч і даль.
Я під вікном постою із журбою,
Куди ж мені подітися з тобою?
Хай серце серцю звісткою майне…
Хой не забудь, а згадуй ти мене…

Андрій Малишко – Червоно-вишневі зорі…

Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід,
Ти, може, мене й забула: не бачила стільки літ.

Немало ми воювали, стоптали чобіт рудих,
І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них.

І якщо живих згадати,— нехай заніміє плач,
Бо друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач!

Сурмлю, що зелену землю закриєм грудьми від бід.
Що красно-вишневі зорі віщують веселий схід!

Дивіться також:  Малишко Андрій – Кармалюк ...... XI

1943

Андрій Малишко – Моєму батькові

Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,
Дитинство моє вітряною порою,
Німецькі снаряди вигукують люто,
Зима завива за крутою горою.

Обтесаний півник на новій ворітні,
В дворі, на постої, солдатські двоколки.
І, зорями шиті у синьому квітні,
Верба опускає зелені подолки.

А ти, посивілий, в низенькій хатині
Рівняєш підошву, постукуєш тихо,
Щоб хлопців, не дай бог,— синів твоїх, нині
Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.

П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,
Середлітку — десять, чотири — малому.
За шевство просив копійчану оплату:
— Синам же рости! Відпочинем потому.

Все чоботи шив. Я пригадую, марю:
Рибалкам в заброди, дівчатам — однако.
Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,
Мій батьку далекий, старий кожум’яко!

Коли ж накрапала осіння мигичка,
У далеч, у вирій, збиралися гуси,
Ти пив із шевцями. А звичка — не мичка,
Із неї ні нитки, ні чорту спокуси.

Ти дуже зносився, мій батьку, я бачу,
Літа, наче коні, промчали на мості,
А ми ж із тобою похожі на вдачу
І щирі занадто. І дуже запрості.

Тому нам і щастя нелегке на світі,
Дорога крута, а не стежка обічна;
З морозом — узимку, із спекою — вліті.
Та труд. Та мозолі. Та пісенька вічна.

Що був чорноморець, та був запорожець,
Ще й дівка-любавка з зелених потоків.
У тебе ж самого нелегкий порожець —
Спіткатися й падати сімдесят років.

Спочив би на старість. Сини і онуки
Вробили б на хліб і до хліба доволі,
Так знову війна підняла свої руки,
Не руки, а лапи, страшні й похололі.

Над нашою хатою тінь малинова,
Зоря загасає і чайка кигиче,
Без подиху в грудях я жду твого слова,
Мій батьку, мій трударю, хто ж мене кличе?

Верба обгоріла стоїть, як вдовиця,
А диму полотна багряно-безкраї,
Ворота упали. Усохла криниця.
Мій батьку, мій трударю, хто ж то гукає?

У небі дніпровському не лебедята,
Не крижень перистий пливе над тобою.
І сохне барвінок, і корчиться м’ята,
Ждучи мене з поля, з останнього бою.

То ж ти мене кличеш крізь ночі заграву,
Крізь кулі й розриви у полі німому,
Де ворог приніс і ганьбу, і неславу,
І голод повзе біля отчого дому.

Тебе ображає фашист-недоріка,
Багнет націляє і тикає в груди
За те, що твій син не сліпець, не каліка,
А вийшов між люди і став, як і люди.

У снах тебе бачу. А сни на хвилину,
У серці не смуток, а гнів і турбота.
Я вітром повію. Я птицею злину
Чи травкою виросту попід ворота!

Чи краще, як воїн, крізь битви та біди
Із доброю звісткою глянуть до хати,
Щоб радо всміхнулися давні сусіди
І встала назустріч заплакана мати.

І хлопці б по чарці хильнули до діла,
А мужа зустріла вночі молодиця,
І м’ята зійшла б, і відром задзвеніла
На зрубі дубовім глибока криниця.

Облога тривожна чи битва — однако,
Чи постріл підступний, чи темна утома,
Сільський чоботарю, старий комуж’яко,
Мій батько посивілий, жде мене дома!

1943

Автор:
Дата: