Малишко Андрій – Жива легенда

Малишко Андрій – Жива легенда

ПІСНЯ ПЕРША

Ходили ми світами немалими,
Гвинтівки ремінь терся на плечі,
В твоєму серці лінами ясними
Доріг і вод дзвенять важкі ключі.
За бронзовим гарячим небокраєм
Нові світанки руки підвели,
В них досить є і слави, і хвали,
А сліз і крові їм не треба, знаєм, —
Лиш неба цвіт і посміх немовляти,
І хліб, і труд, і золото ріллі,
І привіти синів старенька мати
На цій землі.

— Ну, повернись, який ти є?
Не диха ніч, вогонь не б’є,
Бліндаж заріс, затихнув бій.
Молодший мій, найменший мій!
Тебе носив подій потік.
Либонь згадаю, — шостий рік,
Як ти пішов. Радянський дім…
Який котився згар і грім,
А він горів, але не впав,
Земля ушосте зелень трав
Змінила, вийшла з лихоліть,
А він вас жде, а він стоїть.

І син, дві краплі із лиця —
В усьому схожий на отця,
Обнявся з батьком, на плече
Лягли долоні гаряче.
— Привіз ти щастя? — Я привіз,
Я кривді йшов напереріз
І заслужив його. — То так.
Це хто ж з тобою? — Це хлоп’як
Із Кам’янця, нехай в сім’ї
У нас живе… — Були бої,
І все минуло. Поїзди
Впряглись до іншої їзди,
Шумні і світлі, як Дунай,
Пішли із фронту в рідний край
Через віслянські два мости,
Через Перемишль, де пости
Погранзастав пильнують вніч
З вітрами в полі віч-на-віч,
На Львів, Тернопіль, Кам’янець,
І не один зітхнув боєць,
Що скоро вгледить двір, і дім,
І те, що в серці звав своїм
Коханням щирим. Всі шляхи
Вели додому. Дітлахи
Із школи вийшли в ранній час.
— Зайдіть, ми просимо, до нас
Та розкажіть нам хоч одну
Історійку, — чи про війну,
Чи про героя, чи про бій,
Про нічку на передовій,
І взагалі, про все, про все!-

Що скажеш їм? Любов несе
Солдата в школу. Ось поріг.
Його забути я не зміг
З дитячих літ. В метіль важку
Бувало прийдеш на сніжку,
А в школі тиша. Сторож-дід
Змете з порога сніг і слід
Твоїх чобіт: — Така ще рань,
А ти вже встав? Ну, йди, поглянь,
Як грубка топиться. Іди, —
А по снігу нові сліди,
Десятків два хлоп’ячих ніг
Вже стугонить об той поріг.
Далеке юності крило,
Тебе війною не змело.
І не зломило! В Кам’янці
Я вперше був, і три бійці,
Герої нашого полка,
Ввійшли у клас. Чиясь рука
Дала сигнал об тій порі,
І дружно встали школярі,
Вітали нас. Про ніч одну
Я розповів, як на Дону
Мене присипало в землі,
Які криваві мозолі
І рани й радощі живі
Несли ми в ночі грозові.
Хлоп’ята сіли за буквар,
Читали віршика, як з хмар
Веселка сяє після злив,
А колоски колгоспних нив
На сонці спіють. Лиш одне
Білявочубе, мовчазне
Хлоп’я сиділо. Не в очах,
Не в молодих в’юнких плечах
Осмута тліла. В мить яку
Загледів я скупу й гірку
Дитячу усмішку. Від зла
Вона сковзнула й проповзла,
Чи від гіркоти? Зрозумій.
— Чому мовчиш, маленький мій?
А він буквар перегорта,
А вчитель каже: — Сирота.

Був час, у нього батько був,
Пішов на фронт і не вернув.
Прийшли два слова горьові,
Що носять пошти польові.
Була у нього мати, він
Ходив у піонерзагін,
Вона йому пісні плела,
Вона його в загін вела,
Сорочка свіжа, мовби льон,
На ліжко клала в тихий сон,
А ранком кликала:— Синок,
Вставай, у школі вже дзвінок
Ударить скоро. — І рука
Її ласкава і легка,
Його підводила: — Вставай,
Мій кучерявий синій май,
Вставай, пора! — її, вночі
Ввалившись, німці-гримачі
І людолови, повели
І серед міста, де гули
Вітри осінні, як бої,
Вночі повісили її.

А він буквар перегорта.
А вчитель каже: — Сирота
Ходив по місту цілі дні.
Рідні нема, так ми ж зрідні,
Ховали хлопця двоє літ
Із ночі в ніч, а ледве світ
Забризка зорями в вікно
І ранку сиве полотно
Застеле небо, вже й нема
Його на місці, чи зима,
Чи сніг, чи осені пітьма.
Збере він хліба — тих кришок,
Малий і сірий, мов пташок,
І сяде, з’їсть, а чи не з’їсть,
А все чекає добру вість.
Він, може, сам усе повість?
Олексо, чуєш? — Ні, кажіть,
Ви краще вмієте.
— А жить
Збирався хлопець, аж яснів.
Було прокинеться від снів:
“Наснились наші! Я піду”.
І в сотий раз по тім сліду,
Що обходив, що обдивив,
Біжить за місто й серед нив,
Де їх снаряд обмолотив,
Де їх зорали тягачі,
Гарячі кулі-сівачі
Важким посіяли свинцем —
Стоїть з просвітленим лицем,
Як сірий стовпчик. Вигляда.
Чекать — біда, двійна біда.
Листівку знайде — принесе
І прочитає; над усе
Любив те слово: — Це літак
Над полем бою чи атак,
Від наших кинув! — Захова
І закарбує ті слова
В своєму серці, де жива
Тремтить надія. І за ним,
В’юнким, неспійманим, малим,
Катів табуння, мов сліпе,
Ходило. Він значок ЮП,
Червоний галстук приберіг,
Як давнє щастя, все, що міг.

Дивіться також:  Малишко Андрій – Полонянка..... XII

В сорок четвертім день при дні
Гриміли залпи, і в огні
Горіли обрії, з моста
Завіса куряви густа
Щодень сивіла, з-над дубів
Немов сто тисяч голубів
Обсіли площу. Гомін, гук,
Фашисти падають на брук,
Гранати рвуться з-попід рук.

Мов кораблі, серед полів
Хитались танки, ген лелів
Потік піхоти, з-попід хмар
Червоний стяг, наш перший дар,
Не стяг — стяжок, ясний, мов жар,
З’явивсь над школою. Була
В нім перша дяка і хвала,
І крапля щастя й волі грім,
І кров розстріляних на нім
Горіла трепетно-ясна.
І люди встали, наче сна
Збулись тяжкого в ночі злій.
Поглянь, боєць, і зрозумій!

Той прапорець поклав межу
Між днем і ніччю, не скажу,
Хто в ніч тривожну від безсонь
Підняв його, немов огонь,
Ви здогадалися либонь.
— Палай, сказав, і гнівом сій! —
То наш, малий наш Олексій…

А в нього посмішка із віч,
Неначе не про нього й річ;
Сидить, буквар перегорта,
А вчитель шепче: сирота.

На п’ятий чи на шостий день
Світанком синім, як ясень,
Приїхав батько. Сталінград
І переправ букринських чад,
І даль підкиївська крута,
Бомбьожок чорна ряснота
Від нього дихала. З-під брів,
Як тихий промінь вечорів,
Ясніло. Серця стук зборов:
— Мій син живий? — Та жив, здоров.
— А жінка?
— Тату! — крикнув син.
Припав до нього… Скільки днин
Ходили вдвох, рука в руці,
І щастя й смуток на лиці.

Ми пригощали щиро їх,
І не шукали слова втіх,
Бо горе — то стіна німа,
Для нього слів людських нема,
І треба ту стіну в роках
Лупать по крихті, по частках, —
Само забудеться нехай.
Частина жде, боям не край.
Мотори хлопці завели,
I диму сивого вали
Десь за Тернопіль попливли.
Лежать нові шляхи й мости.
Бувай здоров! Здоров рости,
Мiй сину! Скоро вже прийду. —
Про щастя мрів, а стрів біду.

Оповідають, що в бою
За Ельбою, в чужім краю,
Останній вибух пролунав,
Фугас останній ліг між трав,
Останній крик припав к землі,
Останній танк поповз в імлі
Якраз на батька. — Що ж, повзи, —
Сказав він тихо. Дві грози
Поніс в руці, метнув в броню
І сам згорів у тім огню.
Із страхом жить — прожить, як мрець.
Лягти в бою— святий кінець,
Твого життя гілля густе
Вітчизні в серці проросте.
Бійці, що з ним разом були,
Ту звістку нам передали,
Прийшли два слова горьові,
Що носять пошти польові,
І все. — Буквар перегорта
Малий смуглявий сирота.

А в мене серце б’є, як дзвін,
Хлоп’ята з школи йдуть. А він?

Їм тепло, затишно в дому,
Є ласка отча, — а йому?

Їх мати в ліжко покладе,
У нього ж — хто? І мати — де?

І я обняв його, притис,
Як свого сина. Сонця спис
Кресав над поїздом огні.
І, от ми вдвох, ми не одні.

Дивіться також:  Малишко Андрій – Кармалюк ...... XI

Приймай нас, батьку, на поріг,
Постав на стіл, що приберіг,
Хильнем за молодість круту,
За мого сина-сироту,
За весняні ясні шляхи!

…У двір куряться порохи
З дороги другої.

ПІСНЯ ДРУГА

Відчиним двері на широкі ниви,
На обрії, на води, на міста,
Нехай любові віковічне диво,
Катраном пахне, в серці вироста.

Нехай любові сила розмаїта
Хвилює дух і помисел живий,
Цвіте, як сонце всередині літа,
Стоїть при нас, як вірний вартовий.

І понесуть її жагучі руки
Грозою й вітром в сивім ковилі,
І з неї родяться сини і внуки
На цій землі!

— Теплушкою чи на коні,
Ти мчав у рідній стороні?
Минуло літо, стихнув бій,
Мій середульший, сину мій!

— Усяк бувало, батьку, всяк,
Добро, що дома, що атак
Улігся шал, що далина
Зернить колосся, наливна.

— Це хто ж з тобою? — Це жона. —
Воно ж стояло, те дівча —
Зеленошумне смереча,
Так, мов зоря із тьми століть
Понад життям новим стоїть.
Повз нього б’ються ручаї
І чайка кличе: чий, чиї?
І неба раннього намет
Стріча над нею сонця лет.

— А звідки ж? — Звідки? Білорусь,
Цю землю знаєте, ручусь,
Мені там кожен за сябра
Бажав і щастя і добра.

Там дім навпіл, і світ навпіл,
І ліс шумить, як рідний діл,
І що на серці — те в житті,
І горе й радощі святі.

Радянське братство! Світ пройди,
А приведуть тебе сліди
До мирних вйосок, до сяліб,
Де завше знайдеш сіль і хліб.
І там, як тут, пройшла війна,
І там пливла боїв луна.
Із тих країв моя жона.

— Щасливий з нею? — Я скажу.
Ми батьківщину за межу
Уже проходили, в імлі
Ширококрилі журавлі
У гніздах клекотом своїм
Нам поворот віщали в дім.

І синь озер, і темінь пущ,
І на шляху шипшини кущ,
І кожен камінь на шосе
Немов кричав, що день несе
Нам перемогу. Так бува,
Що й мертве в вірі ожива,
А ми живі, і грозова
Заходить ніч, заходить бій,
Як звісно, на передовій.

І задвигтіла з жароти
Земля, ні звестись, ні пройти,
Хіба що руку простягти,
З баклаги випить, — так води
Нема ні краплі, — лиш сліди
Броні жаркої, як в печі,
Карбують танки й тягачі.

З обслуги в нас бійців ще два
Живих лишилось, і слова:
— Огонь! Огонь! — лиш чуть мені,
Ті ж зглухли в скреготі броні.
За хвилю-дві накрив фугас
Обох бійців, я в пізній час
Знайшов одного, поволік,
Підняв, поніс, на цілий вік
Це не забудеться! Приніс
У крайню хату, попід ліс,
Поклав на ліжко, а дівча
Мені рушницю із плеча
Зняло, піднесло каганець.
— Ти жив, боєць? Не вмер, боєць?

— Я ще живу, — шепоче він, —
Я не помру, — лице з одмін
Не взнаєш, — чиста біль-збіла.
Пакети наші два взяла,
З плеча його і до плеча
Давай вгортать, як дитинча.

Схилилась — впали дві коси,
Загледиш їх — і вже неси,
І згадуй очі, рух, лице,
Тих кіс тугих важке кільце.

Вона звелась — і теплий зір
Мене опік; від давніх пір
Я пам’ятаю в шумі нив
Весняне небо після злив
І, наче пошуги жар-птиць,
Останній спалах блискавиць.

Можливо, блискавиць крило
Ці горді коси заплело?
І, може, їхній синій жар
Віддав цим очам цвіт і яр?
Хто знає? Я стояв німий,
Не чув, як просять: — Руки змий, —
Мабуть, вдесяте. — Ось вода.
Він буде жити, не біда.
Ти не журись, ти не хились,
Іще побачитесь колись. —

І вже я знав, її словам
Повірить можна, я ж не сам,
А вдвох ми вірили. Взяла
Рушник гарячий, до чола
Бійцю поклала, а для ніг
Окріп нагріла, щоби міг
Боєць зігрітись. При огні
Зв’язала два бинти лляні,
Немов зв’язала світ мені!

Дивіться також:  Малишко Андрій – Полонянка

А з слів, нашептаних вночі,
А з того літепла в печі,
Що руки ставили її,
Неначе в серце ручаї
Текли гарячі. Друг-боєць
Шептав, наморений вкінець,
В безпам’яті: “Не пив, не їв,
Дарма, а зараз солов’їв
Послухав би”. І вже вона
Над ним, як рідна сторона,
Схилилась кревно, з рук її
Летять, щебечуть солов’ї —
Смоленські, мінські із лісів,
Лади — на сотні голосів,
Співучі курські, з-за Дінця
Криллям ласкавим до крильця,
Полтавські, сиві, наче дим,
Ірпіньські тьохкають над ним,
І тиха посмішка із віч
Йому не сходить в довгу ніч.

А попросив би він, щоб бір
Шумів йому до ранніх зір,
Чи щоб Дніпра широкий біг
Плескав човнами біля ніг, —

Усе було б: з дівочих кіс
Шумів би віковічний ліс,
В очах засяяла б до дна
Дніпра блакитна тишина.

Я полюбив її. Які
Слова безбарвні і легкі
Ми в це вкладаєм почуття!
А треба ж, як мале дитя,
Його нести, глядіть, ростить,
В нещасті — не занапастить,
І жити з ним за кожним днем
Одною кров’ю і вогнем.
Я певно знаю, що любов
Не вимага клятьби й розмов,
А тільки вірності потік
Її живить із віку в вік.

Вона мене в бою вела,
Оберігаючи від зла,
Вона давала барви мрій
Судьбі обстріляній моїй,
З чола втирала стільки літ
Трудний, солдатський, чорний піт,
Любов моя! В ту довгу ніч
Я не просив у неї стріч,
А тільки б згадку в світлі дні,
Якщо вернуся по війні.

Вона сказала: — йди, вертай.
Твоїй дорозі ще не край,
Я ждатиму… — І до воріт
Вела за руку, ще й на світ
Не значилось. Ще димна даль
Бриніла в зорях, мов кришталь.

В солдатську знов попав сім’ю,
Я ще не раз горів в бою,
Не раз, не двічі серед піль
Залізна плакала метіль.

І в тиху погідь, чи в грозу,
Чи йду, чи ранений повзу, —
Далеке чую щоразу:
— Я ждатиму. — У тихім сні
Бува спочину, і мені
Насниться дальній рідний край,
Коханих кіс ясний розмай,
Її жагучих рук теплінь,
І вже вона легка, як тінь,
Стоїть: — Я ждатиму… Іди.

Минуло літо. Від біди
Ми світ закрили назавжди,
Війна скінчилась. Їдь, солдат,
До рідних міст, до піль і хат.
І я поїхав. Я вертав
Крізь тишу давніх переправ,
Через окопчики, де ми
Лежали в них серед зими,
Через порослі бліндажі,
Де гільзи тліли на межі,
Через літа, де бився гнів
Забутих гроз, забутих снів.

Здавалось, небо осяйне
Хотіло зупинить мене,
І кожен стовпчик переправ,
Немов чіплявся за рукав,
Траншея у траві густій
Шептала вслід: “Боєць, постій,
Любов пожде, а я ж одна,
Самітна в полі, мовчазна”.
І я з любов’ю рядом ніс
І гук доріг, і шум беріз,
Мостів розбитих тихий дзвін,
Полків моїх крилатий гін,
І незабутні дружби дні,
І в чужині й не в чужині.

У ночі темні й голубі
Я мрію вигадав собі,
Що я приїхав, я зустрів
Ласкавий зір з-під темних брів
І крик сердечний: “Любий мій!”
На дальній станції малій.

А вийшло все простіш. В дворі
Під жовтим виблиском зорі
Скрипів колодязь в тишині,
Попить схотілося мені.
Ну, що ж, як так, то й підійти.
— Водички можна? — Ой, це ти?
Далекий мій! — І кіс кільце
Мені на груди, і лице
В сльозах раптових щастя й мук,
І світлий трепет рідних рук.
У ту хвилину цілий світ
Зі всіх садів і росних віт
В цвітінні колисав мене,
Стожарів сяйво огняне
На мене сипалось, трава
Всії землі, немов жива,
Мені шуміла, так бува…

Оце і все, не більш повім.
Веди нас, батьку, в рідний дім,
Приймай нас, батьку, на поріг,
Постав на стіл, що приберіг.
Вшануєм рани у бою,
Жону мою — любов мою,
Ясні шляхи й трудні шляхи!

…У двір куряться порохи
З дороги третьої.

Автор:
Дата: