Микола Вінграновський – Безневинним жовтавим гроном…

Микола Вінграновський – Безневинним жовтавим гроном…

See also: Compulsive sexual behavior

Безневинним жовтавим гроном
Вона ще йшла жовтаво, без вини,
І сині сльози билися червоно,
Як об каміння стиглі кавуни.

Вона ще йшла: півсмерті, півпримари
Модерним привидом на шпильках між людьми
І сірих брів дві золоті примани
На переніссі тіпались крильми.

Всі думали, одначе, і судили,
Четвертували поглядом її…
Злітались солов’ї до свіжої могили.
І сивіли від співу солов’ї.

1963

Микола Вінграновський – Пісня

Грім грому, блискіток аркани,
І ядра хмар, корогви неба змерклі.
Тремтять з відбитими ногами і руками
Козацькі черепи під Берестечком в церкві.

Тремтять козацькі черепи в зовиці,
Звуть-кличуть ноги свої, руки і шаблі,
І коней кличуть, порох і сулиці,
Себе — живих — звуть-кличуть із землі.

Та не біжать їм коні із долини,
І порох змок, з очей-калиновіть.
Вони ж кричать, бо голос України
Вчувається в кривавищі століть.

Грім грому, хмари сріблом куті,
Сум’яття дум, у серці крик сичів…
Мовчать козацькі черепи забуті
Під Берестечком в церкві уночі.

1965

Микола Вінграновський – Стоять сухі кукурудзи…

Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.

Лисиця їла — і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з хмаренятками у звишші
Хмарина-мама йде сумна…
Дружина спить, і на столі
Лежать панчохи і в’язання.

І в шибці чорт стоїть до рання.
Зоря і чорт на чорнім тлі.

Щось в тому чорті є від мене.
Щось є для мене в тій зорі.
Лежить дорога у черлене,
І жовта хмара угорі.

1964

Микола Вінграновський – Прощалось літо…

Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа син дививсь
На лева і на мене.

Тремтіли в пуми дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві грози
У пуми, як у мами.

Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Вже зачиняло двері.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Стояла баба…

Прощальний промінь заглядав
В муарні очі пуми
Й, сховавшись в лапи, лев ридав
Під шурхотіння гуми.

1965

Микола Вінграновський – Присвячую Ніколозу Бараташвілі

Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях —

Непохоронене, невбите, —
Мерані золотий, лети! —
Твоє ім’я, мій тату-світе,
Поете мій, мій дух святий!

Затятий дух мій із древлини
На пил — не пил, на згин — не згин!..
…Блакитні пальці Катерини
І царська ласка трьох могил…

1970

Микола Вінграновський – Ходімте в сад…

Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.

Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.

У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.

То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі…
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.

1964

Микола Вінграновський – Романс

Не говори, не говори
Про світанковий яр,
Там сплять прощання явори
Під вибухами хмар.

Бродили щастям дні мої
З тобою у маю,
І на багнети солов’їв
Я кинув юнь твою.

Я плескав небо мрій своїх
На твій дівочий шлях…
І жаль мені, що я не міг
Спалить тебе в полях.

Не говори, не говори
Про світанковий яр,
Там сплять прощання явори
Під вибухами хмар.

1960

Микола Вінграновський – Ранковий сонет

Ти — вся любов. Ти — чистота,
Довірливість благословенна.
Твоя краса мені свята,
Твоя любов мені священна.

Трояндо неба і землі,
В тобі всі їхні барви грають…
У мене сльози розцвітають,
Цвітуть думками на чолі.

В будинок твій я входжу, наче в сад,
І для тривог моїх, турбот моїх. досад
Мені дарує він красу землі і неба.

Я першим поглядом завжди дивлюсь на тебе,
Тобі присвячую я літ своїх світання,
Весну думок, весну свого кохання.

1957

Микола Вінграновський – Ми підійшли до скирти, і впізнала…

Ми підійшли до скирти, і впізнала
Мене відразу скирта молода,
І вже на груди кинулася скирта,
Солом’яними стиглими руками
Мене всього зненацька обпекла,
Та зупинилась скирта: біля мене
Стояла жінка світла і чужа,
Із мовою нерідною для скирти,
З великими, як зненависть, очима,
В яких любов гойдалася моя…
За руки взявшись, пружно і святково,
Ми вилізли на скирту золоту,
І, головою спершися у небо,
Мені сказала жінка на вітрах,
Щоб скочив я із скирти золотої
На обережну листопадну ніч,
І я на край вже зсунувся поволі,
Як раптом скирта почала рости,
Здіймаючи мене понад степами,
Над селами, гаями уночі,
Вже хмари омивають мої плечі,
Уже в самому небі я стою,
Уже по груди в небі, вже по пояс,
Вже Україну видно мені всю,
І світ. І Всесвіт, повний таємниці,
І все благословенне у житті
З відкритими обіймами чекає,
Щоб скочив я до нього унизу!..
І скочив я… І жінка засміялась
Прозорою образою мені,
Що я для неї так-таки й не скочив
Із скирти золотої на стерню…

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Величальна народові

1959

Микола Вінграновський – Червоною задумливою лінією…

Червоною задумливою лінією
У сизих вербах, в голубій імлі
В тонкій руці з прив’яленого лілією
Окреслилась ти на вечірнім тлі
Отих небес вечірніх з ластівками,
Димами з хат, і кропом у борщі,
І сонним сіном в лузі з будяками,
Де, мов живі, до ранку йшли кущі,
То кіньми, то людьми, то знову кіньми,
А то дивани темними… А то
Збігалися, немов чорти чи відьми,
І грали в піжмурки, і нявкали котом.
А світ стояв — не нявкав і не грався,
А світ стояв у синіх постолах,
Стояв в моїх очах і придивлявся,
Як саме світиться він, світ, в моїх очах.
І так усе… Задумливою лінією
Закреслилась ти в голубій імлі
В тонкій руці з прив’яленою лілією
На тлі очей моїх, на світу білім тлі.

1958

Микола Вінграновський – Спогад про війну

Сумні без батька двоє діток цих.
На пагорбах, на вицвілім стернищі
Одне пасе козу, друге пасе корову,
А мати із сапою день при дні
На буряках на школу, і одежу,
Та на харчі вже грішми заробляє
Й поволі старіє щовечора сама…
Вони ж собі обоєнько удвох
Тихенько граються та сваряться тихенько…
Я вже забув, як звати їхню маму.
Якщо ж і не забув — то що із того? —
І цинкове відро на лишайчастій лаві,
Та їх обох, темнавих в темноті,
Одне до одного притулених в дрімоті.
Їх не забув я. Не забув сапи,
Що їх обсапує для школи, та одежі,
Та для харчів, та й більше ні для чого…
Я вже забув, як звати їхню маму…

Її ім’ям мій освітився світ.

1974

Микола Вінграновський – Морської осені

Стоїть голубою журбою
Осінь морська голуба,
І моря бентежна плавба
З моєю злилася ходою.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Вона була задумлива, як сад…

І ясно далеко мені,
І морю далеко ясно,
Бо радісно нам і прекрасно
Іти в голубому вогні.

І думать, і мріять здаля
Про обрії нашої долі…
Мовчать береги ясночолі,
Мовчить ясночола земля.

І хвилі в глибокому хорі
Здіймають зелені пісні…
Іду у безсмертному морі,
І море іде у мені!..

І я відчуваю, що жив я,
Що житиму ще й живу,
Бо морю й землі не чужий я,
Бо їх я собою зову.

Бо море дало мені очі,
І простори, і висоти,
Земля дарувала турботи,
І хліба, і губи дівочі,

І ворога дарувала,
1 перемог, і горя…
Чого ж мені прикро мало
Себе, і землі, і моря?

Чи, може, це юність ревна
Поки що мене баламутить,
І я сподіваюсь даремно
Несягнене осягнути?

Чи, може, це зрілості соки
Мене вже сповняють в силі,
І меншає в небосхилі
І море, і світ високий…

1956

Микола Вінграновський – Сонет

Зоря над містом піднімає весла.
Зоря чекає, доки тиша скресне,
Доки присплять дівчата свої весни,
Доти зоря над містом не шелесне.

Зоря над містом зібрана і чемна,
Зоря над містом точна і знаменна,
Зоря над містом хлібом пахне темним —
Найкраще в світі пахне хліб печений.

Така зоря в своїм промінні чесна,
Така зоря із бід людських воскресла,
Така зоря не падає, як мрець!

Вона зіходить раз в тисячоліття,
Одна між зір не знає пустоцвіття,
Вона проходить між людських сердець.

1956

Микола Вінграновський – Танго — 1945

Винова дама, — а гора Хомок, —
Винові крила темінь розпустила,
І запросив голубку голубок
Потанцювати танго любомиле.

Вечірнє танго, танго на Хомку, —
Ти обіймаєш білими руками, —
Поклав щоку я на твою щоку —
Невже щось може бути поміж нами?.

Пробач мені, що, може, невпопад
Моя нога з твоєю йде у танго —
Чотири роки грів я автомат,
Чотири роки йшла нога за танком.

Твій чорний локон вітер причесав,
Але не це мене в тобі туманить…
Я в хромових чоботях й при часах —
Невже тебе оце в мені лиш манить?

Любов — солома, і сірник не згас,
Одна хвилина і — пожежа в грудях…
Я завтра їду в шахти на Донбас,
Але, повір, тебе я не забуду.

Моя ви дамо на горі Хомок,
Де тільки не носило й не ходило,
Ми — ви і я — голубка й голубок
Удвох танцюють танго любомиле.

1979

Автор:
Дата: