Микола Вінграновський – Чорна райдуга

Микола Вінграновський – Чорна райдуга

Читайте также: Развлечения

Не дівчина, не мати, не сестра —
Богине віри і добра богине…
Блискуча маско віри і добра!
Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.

Та що лукавить? В серці я на “ви”
Ще із думками вашими, з тривогою,
Із ґудзиками вашими, підлогою
І з люстрою під стелею весни.

Я ще вулкан розвержений любові,
Що прагнув смерті вашої не раз,
Щоб доторкнутися і воскресити вас,
І слухать вас у велевдячній мові.

І слухать вас… Ви знаєте, в якій
Солодко-темній глибині чуттєвій,
В якій солодкій глибині терпкій
Спалив я з вами літечка миттєві,

Спалив без свідків, язиків, очей —
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?

Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них,
Ви ж будете ще жить — пектись в моєму слові,
Бо ви — брехня! Ви — маскарад любові!
Ви чорна райдуга небесних літ моїх…

…У чорної райдуги біле тіло
І чорні очі, як сто криниць.
У чорної райдуги небо згоріло,
І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер
І кров голуба — в крові небо сія.
І телефон біля ліжка, і квіти.
Квіти мої, і за квітами — я.

1965

Микола Вінграновський – Моя осінь

Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.

Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.

1975

Микола Вінграновський – Довго-довго давнє літо давніло…

Довго-довго давнє літо давніло,
Де не йшло — стояла синя мла.
Мамалижна хмара на Молдавію
Ще одну рябеньку повела.

Їм услід і жалібно, й волого
Сів дивитись камінь при воді…
Будяки малиновоголово
Про сніги подумали й собі.

І зібралась, чи збирать-збиралася
У дорогу неба течія…
З будяками тихо привіталася
Малинова молодість моя.

Добрий день — сказав сьогодні вечір,
На далечу налягло крило,
І завдала ластівка на плечі
Хліб і сіль, і літо, і тепло…

1974

Микола Вінграновський – Лягла зима, і білі солов’ї…

Лягла зима, і білі солов’ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї.
І стали біля неба, як стояли.

Скоцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить в небо оком,
І вітер пише вітрові листа,
Сорочим оком пише білобоке.

Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов’ї маліли, як морельки,
А Київ, мов скажений, цілував
В степах село чиєсь, чуже, маленьке.

Що я з тобою ще одні сніги
Зимуємо на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам’ять наша — мак

в одній колисці.

1974

Микола Вінграновський – Заходить сонце. Сніг іде…

Заходить сонце. Сніг іде,
І серце на ніч місце мостить,
І на ніч сон йому іде
Через мости та через мости.

Лягають спати горобці
Із горобчихами та дітьми,
Вухами вкутались зайці,
Нема і їм де сну подіти.

Дрімає вітру срібна дуда,
І дика груша в сні дичить.
Лиш не ляга моя приблуда,
Лиманом з поля ідучи.

Вона не ляже, не приляже,
Оця приблудонька моя:
Свій босий слід снігами в’яже
І в шиби голову схиля.

Її ніхто не бачить в очі,
Їй сніг невидимість жене,
А змерзлі сльози опівночі
Лице ховають крижане.

В Холодній Балці, в білій піні
Вона іде й співа з ночей.
Намерзло льоду в її пісні
І снігу в пісні — до плечей!

Наморосило в ній туманів,
І одинота-одина
У ній одніє й на світанні,
І тільки щастя їй нема…

В Холодній Балці сон-незбуда
Усе на світі оточив…
Лиш не ляга моя приблуда,
З лиману в поле ідучи.

1971

Микола Вінграновський – Затям собі на віки вічні…

Затям собі на віки вічні,
Навіки в собі загублю,
На березні свої і січні,
На тихі тиші і на січі,
Затям собі, і замолю
Твоє обличчя… Глей і глицю,
І цю дорогу дорогУ,
Де в сні старім про Остряницю
Чорніє груша на снігу.

1972

Микола Вінграновський – Величальна колискова

Ще імені твого не знають солов’ї,
Ще імені твого не чули квіти,
І літо, і сніги, і літечка твої
Тобі не поспішають прилетіти.

В білій льолі, люлі,
Спатоньки-спатулі, —
Тато-мамо, тато-мамо
Колисали…

Колисало небо
Білу хмару,
Колисало море
Хвилю кару…

Ще ніженька твоя не знає далини,
Щасливий мак цвіте біля криниці,
І ти як мак, про щастя бачиш сни,
На них ніяк не можеш надивиться.

В білій льолі, люлі,
Спатоньки-спатулі, —
Тато-мамо, тато-мамо
Колисали…

Обнімало небо
Білу хмару,
Обнімало море
Хвилю кару.

Щаслився ж і цвіти, метелику малий,
На долю і на волю тополину,
Понад Дніпром, де сонце, де орли,
Понад Дніпром на світ, на Україну.

В білій льолі, люлі,
Спатоньки-спатулі, —
Тато-мамо, тато-мамо
Цілували…

Цілувало небо
Білу хмару,
Цілувало море
Хвилю кару…

1970

Микола Вінграновський – Величальна молодій та молодому

Водо молоденька,
Громе молодий,
Слізонько тоненька, —
Упади.

Хай сняться вашим снам
Червоні сни калнни,
Щасливиться ночам
З дитини до дитини.

Водо молоденька,
Громе молодий,
Рученько біленька, —
Проведи.

Весна весні — то є,
Зима зимі — то буде.
Блакиттю постає
Земля, і світ, і люди.

Водо молоденька,
Громе молодий,
Срібну пелюшеньку
Постели.

1970

Микола Вінграновський – Коло тебенько я — дивись!..

Коло тебенько я — дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.

Зірно каже собі про дощ,
Про краплину малу на ньому,
Про чорнобил і нехворощ,
І дорогу — назад додому.

Бо додому воно завжди:
Полину і сльозі — додому.
Сніг іде. Голубінь з ожин.
І морозик цвіте по-свому.

Коло тебенько я — за всіх.
А як ні — за одне лиш небо…
Збився з ніг золотий поріг
Біля тебенько, коло тебе.

1976

Микола Вінграновський – Пришерхла тиша — сіра миша…

Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І попелясте від кошар
Вівці копитце землю пише.

Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І сизий цап — іранський шах —
Пришерхлу тишу тихо лиже.

На сірім мурі чорний кіт
Крізь білі вуса парко диха,
За ним лиман синіє стиха —
Синіє осені приліт.

1974

Микола Вінграновський – Щаслива пісня

На тепле поле
Дивився дощик,
І хата в білім сні,
Дорога при мені —
Все при мені.

І тінь крила,
І золото весла,
І квіти ті,
Яким нема числа…

У тепле небо
Дивились води,
І пісня у вікні —
Давно воно мені,
Все при мені.

Щасливий я —
В мене ім’я твоє,
І я люблю
Яка мені ти є…

Твоя дорога —
Мої там кроки,
І голос, і луна,
Дитинна давнина —
Все при мені.

1976

Микола Вінграновський – Дума про Британку

Юрію Яновському

На срібнім ковилі, на сизім полині,
На півдні України при лимані,
В гнідих степах на степовім коні
Та гнівна воля стала у Британі.

І вільно зацвіло її крило
При білій хаті в жовтих таракуцах,
І вільно зацвіло її чоло
На солонцях і випечених кручах.

Та вже чорний день на ту волю йде,
На ту воленьку карооку,
Чорний час іде, їй сльозу веде
І пожарисько чорнобоке.

Іде чорний сум, а за ний суми,
Ще й одна журба плететься
Та з-понад Дніпра, та з-понад Сули,
Та з-понад води, що й не зветься…

На срібнім ковилі, на сизім полині
Оружною землею і водою
Та одинока воля в Британі
Ставала одиноко до двобою.

Не плакала душа її в степах,
І голос її зрубаний не танув…
І котиться сльоза на світлий волі прах
На півдні України над лиманом.

1969

Микола Вінграновський – Моя молитва

З Ніколоза Бараташвілі

Отче небесний, син твій спокушений,
Утихомир мої страсті земні.
Погляд мій спалений, подих мій здушений,
Я в небезпеці, страшно мені.

Виведи з відчаю крихту надії!
Сам не вберігсь непогрішний Адам:
В хтивім бажанні він гріх заподіяв,
Райську красу за бажання віддав.

Світло життя, я в глибокій зажурі,
Вилікуй в серці болі біди
І порятуй мого човна від бурі,
В тиху причалість його заведи.

Ти, серцезнавцю, вовіки і нині
Знаєш ти все на дорозі людській,
Прошу: прости по своїй благостині
Всі недомовки в молитві моїй.

1969

Микола Вінграновський – Мерані

З Ніколоза Бараташвілі

Без дороги-сліду мчить мене Мерані.
Сивий ворон карка в чорному тумані.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.

Крилатий коню мій! по скелях, по яругах,
Крізь хвилі й смерчі скороти мені
Ці дні дороги, нетерплячі дні,
І не жалій за втому свого друга.

Нехай свою Вітчизну я покину
І друзів, батька-матір і кохану, —
Де мла застане, чи де світ застане,
Нехай мій дім там буде до загину.

Та лиш би зорям серце розповісти,
Його таїну й стогін передчасний.
Любові залишок віддати водам чистим,
На Їхній плин віддатися прекрасний.

Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.

Хай не ввійду я у Вітчизну милу,
Хай серед предків не спочину в снах,
І ворон мені викопа могилу,
І вихор з плачем мій засипле прах,

Не сльози любої мені омиють груди —
Дощі і роси випадуть з імли.
І не скорбота рідних, а орли
По мені клекіт клекотати будуть, —

Мчи ж мене, Мерані, за кордони долі,
Сивий ворон карка у порожнім полі.
Вершник твій, Мерані, ще не був в полоні,
А рабом не стане навіть і на сконі.

Хай, роком проклятий, загину я від нього,
Але не забоюсь меча його старого.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.

Не щезне, ні, духовний вічний дім,
Пробудуть вічно хай початі мною гони,
Будущний брат мій шляхом цим моїм,
Зрівнявшись з долею, коня її обгонить.

Без дороги-сліду мчить мене Мерані,
Сивий ворон карка в чорному тумані.
Мчи ж мене, Мерані, в чорному тумані,
Сині мої думи ворону не знані.

1980