Микола Вінграновський – Не маю зла до жодного народу…

47193

Микола Вінграновський – Не маю зла до жодного народу…

See also: Turkey, Ancient city of Prien

Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Тоді від чого ж якось так мені стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я…
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?!
Я точно знаю,
Звідкіль взялось в мені це почуття:

Воно від космосу… Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось, згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі…
Мабуть, тому й таке чуття у мене,
Що, ідучи з віків, чогось одного,
Найнеобхіднішого, не доніс я, ні!
Саме чого? — здоров’я, миру, щастя?..
А зрілість кладе руку на плече…

1965

Микола Вінграновський – Пророк

З Пушкіна

Духовним присмерком жахливим
Гнітився я, йдучи один.
І з Серафимом шестикрилим
Зустрівся в плинності годин.
Ступили крок, ступили другий,
І наші погляди сплелись.
І я упав. Жалі і туги
До нього з серця потяглись.
На глум, на сором, на огуддя,
Ввіп’явшись в груддя кам’яне,
Я рік йому: “Брехав я людям,
Тож покарай тепер мене!
Убий мене. Мій дух дме далі:
Гадючий дух гадючих сил.
На почесті і на скрижалі
Сумління серця покосив,
Спали мене! У серці голо!
Я жив, як бубон, день у день,
І чорним, не своїм глаголом
Я спопеляв серця людей…”
І я замовк. З кущів лози
Густі вітри повз нас шугали.
І раптом віщі дві сльози
З його очей в мої упали.
Губами вічними, —аж млосне, —
Він до моїх сліпих припав,
І мій язик мундироносний
Згорів, як лист, як віск, розтав.
Він рік мені: “Повстань, пророче!
Твоя настала вже пора.
Творись в людей у дні і ночі
Глаголом правди і добра”.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Ніч Івана Богуна

1964

Микола Вінграновський – Прелюд землі

Із океанами, полями і стодолами,
Із місяцем і сонцем на плечах
Лечу, обліплена народами, як бджолами,
І атомні гриби в моїх очах!..

Кривавий мій! Могилистий! Космічний!
Споживач пристрасний людських страждань і мрій,
Не спопелись, мій вік двадцятивічний!
Не змавпся ти, двадцятий віче мій!..

1960

Микола Вінграновський – Сільська поема

На сірому крилі, на скіфській сірій ночі,
Де все жага, і доля, і мана, —
Лілова тінь весни, грози вишневі очі,
І ти, моя любове, не сама!

Я знав цю землю голодом у чунях,
Арійським запахом бензину і хреста…
Прогрілися сніги, і на снігах очуняв
Той крок зерна, що йти не перестав.

Як він пішов! Як вибігли світанки,
Підплигнули плуги навстріч його ході!
Носами довгими унюхувались танки
В зерновий слід — й не вірили собі:

Де літаки? де миші? малярія?
Туляремія? голодовка? тиф?..
А він Ішов, той крок зерна, як мрія,
Ішов крізь них, і збоку, і по них!

Бо там за Ятранню — Веселі Боковеньки!
Роса, і мед, і світлі снігурі,
Зоря летить, як молодий Шевченко,
І золоте обличчя у зорі!

1971

Микола Вінграновський – Скіфська колискова

Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко.
Дихає баба з могили.

Гиля, моє скіфеня,
Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня —
Меч свої зуби ошкірив.

Бринзою пахне роса,
В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.

Колесо котить себе,
Голос у колеса довгий.
Соб, та гаття, та цабе —
Вовк одягається голий…

Гиля на сон, на спання,
Бавитись нічого сміхом.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Повернення Хікмета

І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли…
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.

1970

Микола Вінграновський – Український прелюд

Останній міст проплив у далині,
Колеса змащені росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою…

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому причина?..
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна…

Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну, що мені робити — я не знаю!
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія…

Твоє обличчя світле, як надія,
Пахкими пальцями торкнув я уночі
І кров свою змішав я із твоєю,
Як зерно із землею повесні.
Тоді ти стала мною, Батьківщино,
А я тобою на світанні став —
І свої очі я відкрив крізь тебе…
Ти поселила в серці мій народ,
Ти освітила думку мою часом
І в мову українки сповила,
Тебе дивлюсь я серцем і думками,
Тебе люблю я всесвітом і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любови,
Годинник людства — з стрілками життя
На цифрах смерти — звірив із твоїм…
Ні, Батьківщино! Не лише стражданням
Чи радістю я звернений до тебе!..

1960

Микола Вінграновський – На золотому столі

О. Довженку

Над безоднею світу багряна скала
Стоїть і хитається в хмарах синіх.
На білому тлі золотого стола
Відбилися пера стальні і гусині…

Там Пушкін під зорями і Тарас,
Там Лєрмонтов плаче вві сні і лютує,
В рожевих зірницях там вітер погас,
1 тиша колиску собі гаптує.

Встають під скалою і сонце, й гроза,
І дні пропливають над нею без ліку…
Схилився в задумі там геній-козак
З жорстокого віку, з квітучого віку.

Він йшов до стола, осіянний добром,
Він пише слова золотим пером.

Він йшов до стола крізь буденний хмиз
В буремнім вогні беззупиння живого.
Це він не зійшов до народу вниз,
А тихо злетів до народу свого!

І, повен звитяги, згорів на землі,
В калюжах побачивши зорі…
Внизу під скалою летять журавлі,
Земля в яблуневім уборі.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Вінок на березі юності

На хвилях полощуться лози, як дим…
Прокинулись люди в хвилину пізню…
Підвівся козак за столом золотим,
Столом золотим комунізму.

1956

Микола Вінграновський – Пам’яті кінооператора Миколи Бикова

Ти, водо, пливи, і ти, вітре, війни:
Де кратер бджоли? Де життя синій кратер?
Тебе обнімаю в обіймах війни,
Один, як ніколиньки, мій оператор.

На споді землі, де лиш темінь живе, —
Де кратер ночей? Де життя лютий кратер ?
Солом’яний місяць і сіє, і жне
Один — нікогісінько — мій оператор.

Шинеля і фрак, блуза і кімоно
І хтось там у чоботях — всіх не зібрати…
“Аймо” у руках, чорно-біле кіно —
А ти, мій однесенький, мій оператор…

Де сльози любили, вогонь і печаль,
Де рвало серця і мінявся фарватер,
На сизих устах твоїх вітер і даль,
І ти коло мене стоїш, оператор.

1975

Микола Вінграновський – Оксані

І Оксану, мою зорю,
Мою добру долю…
Т. Шевченко

В ніч кам’яну, коли темно воді і дорозі,
Коли темно траві і нічого не видно мені,
В ніч кам’яну, коли темно надії й тривозі, —
Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В тіні священній могил, в тіні священній свободи,
Коли я прилягаю на хвилю, бо ще далеко мені,
Коли проклятий раб в мені голову зводить, —
Будь при мені, будь навіки мені при мені.

В ніч кам’яну, коли люблять не спать яничари,
Вони люблять не спать, плідно плодючись навіть вві сні
Не кричи і не плач. Навіть в смерті своїй я з тобою недаром.
Зоре, будь при мені, будь навіки мені при мені.

1982

Микола Вінграновський – Ще під інеєм човен лежав без весла…

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не воскресла —
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.

Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав — обнімаю,
Говорю і цілую — сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає…

Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.
Я вже прошу судьбу — могікан з могіканів —
Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.
Лиш Десна молода… молодесенький Канів…

1976

Автор:
Дата: