Микола Вінграновський – Пісня Сіроманця

48966

Микола Вінграновський – Пісня Сіроманця

Читайте также: Беседка

Познайомився з лісом, травою, грозою,
І на лапах моїх доцвітає весна.
Походив по снігах, понапивався водою,
Понаслухав рушниць – їм немає числа.

Вийшла з дому зоря й піднімає вітрило,
Степ з лиманом лягли – ждуть вітрило зорі…
З-поза хмари на вечір дощем засвітило –
То вже я народивя при дубовій корі…

Познайомились дні, день за днем за собою,
Невелике життя засміялось і – вже…
І тече далина, як ріка за сосною,
І в Сашковому зошиті il a neige…

1976

Микола Вінграновський – Вас так ніхто не любить…

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя ви пам’ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.

1976

Микола Вінграновський – На міднім небі вечір прочорнів…

На міднім небі вечір прочорнів.
Малі, без голосу у ніч летіли птиці.
Згори гора дивилась у черлінь,
І хилитався човен до човниці.

Безмежний час щось прикидав собі,
На палець міряв небо при дорозі.
Світилися моря, як сонечка рябі,
І кожне море мало по тривозі.

Прозорий холод гір не покидав,
Лежав на ліктях у долинах морок —
Була в одного світу середа,
В другого світу наступав вівторок.

1976

Микола Вінграновський – Синій сон у небесному морі…

Синій сон у небесному морі,
Сплять часи, і віки, і літа.
Я лечу у сіянні прозорім,
Труться зорі німі об літак.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Станси

Спить жадання якесь таємниче
На всесвітнім святковім чолі,
Тиша тишу по імені кличе,
Пахне пилом і потом Землі.

Пахне сіном з Чумацького Возу,
Що мені сивиною сія,
І тремтить, як стебло верболозу,
Зачарована мрія моя…

Доки в серці бажання не пізні,
Доки юності чиста пора, —
Подаруй мене, Земле, Вітчизні
І води подаруй із Дніпра.

Доки доля дорогу стеле,
Доки в снах я літаю ночами,
Доки весни стоять за плечами, —
Подаруй мені дівчину, Земле!

Там, де хата всміхається біло
У свої батьківщинні ночі,
Подаруй мені сльози дівочі
І в коханні настояне тіло.

Подаруй мені думи прозорі
І краси на шляху віковім,
Синій сон у небесному морі
І безсоння у морі твоїм…

1957

Микола Вінграновський – І липи темна тінь…

І липи темна тінь, горіха тінь прозора…
В мені озвалося сріблясто-голубим,
Коли учора, вчора-ізвечора
На сизім вогнищі дрімав між нами дим,

І шепітливі руки говорили
До рук моїх в солонім забутті,
І говорило поле, і могили,
І я казав собі у темноті:

Не назову тебе. Хоч знаю,
Що прийде час і назову.
І від Дунаю до Дунаю,
На верховині, на низу
Я назову тебе. Я знаю.

Півслова правди дорогої,
Півслова сонця уночі —
І слово правди дорогої,
І слово сонця уночі!

Цим словом схоплений, знуртуєш
Своє життя і всіх — до дна.
Повір мені, ти чуєш, чуєш,
Моя дружино і жона?

1964

Микола Вінграновський – Синє

Червоні ружі синьою водою
В саду учителя я поливав.
Тремтіли мушки чорні наді мною,
Благеньку хмару вітер колисав.

На вікна вився виноград зелений,
Немов землі несказані думки.
Дуби гойдались, і тремтіли клени,
Вгорнувши небо в стомлені гілки.

А поза тином, вибитим вітрами,
Жили шляхи, і села, і міста,
Жили народи, вгорнуті віками, —
І кожен вік до ста літ доростав…

Стелилась тінь спокійна, як мислитель,
З діброви чувся шурхіт хворостин,
Стояв задумливо, зіпершися на тин,
З чолом Вітчизни білий мій учитель…

1956

Микола Вінграновський – Минулося. І вже не треба…

Минулося. І вже не треба.
Воно минуло, не болить.
Над білим полем біле небо,
В гнізді сорочім сніг сидить.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Ніч Івана Богуна

І тихо видно білі дива,
На руку руку ніч кладе…
А тінь тремтливо-полохлива —
Хтось наче йде! Хтось наче йде…

Минулося… Твоя ця мИна,
Цей подих опівнічних губ,
Ця купина неопалима —
Забув би вже, давно забув!

Над білим полем біле небо,
На руку руку ніч кладе…
Воно минуло — так і треба…
Це щастя — трясця: нападе
І вже не скоро відійде…

1963

Микола Вінграновський – Коли починається ніч…

Коли починається ніч
Все починається спочатку
На чорному полі
Витворений з криги та снігу
З’являється білий рояль
Висотою до неба
Зліва
Спиною до мене
В темно-зеленому платті
Дівчина входить
Іде і сіда за рояль
Мить
І заплакали пальці її
Мить
Засміялися пальці
І рояль почав танути
Ось він уже як хмара
Ось він уже пароплав
Ось він уже як чайка
Ось він уже як ромен
І як неймовірно
Виросла
Дівчина в темно-зеленому платті
Любове моя
Як би тебе не ганьбили
Як би не зменшували тебе
З ночі у ніч
Ти
Рости
Починаєш
Спочатку.

1963

Микола Вінграновський – Юлії Іполитівні Солнцевій

Мене осяяння сповняє перед Вами
Від Ваших дум і серця висоти.
Я образ Ваш небесними словами
В своїй душі навіки засвітив.

Всі Ваші дні, як птахів перелеття,
Лягли за велетнем в суворості доріг.
Тягар трудів, тягар його безсмертя,
Як щастя знак, на Ваші плечі ліг.

Хвала і честь Вам, героїчна жінко!
В стражданні Ви пішли його шляхами,
Добром прокладеними

і барвінком…

Я молодість свою схиляю перед вами.

1956

Микола Вінграновський – Тополя

Коли засне, немов дитя шалене,
Глибоке місто неспокійним сном,
Вона приходить здалеку до мене
І шелестить до мене під вікном,

Щоб повертався я на Україну
Плугами чорнокрилими орать,
І тополята в полі поливать,
І поливати землю тополину…

Бо йдуть літа буремною ходою,
Різнити важко пустоцвіт од цвіту.
І той любов’ю повниться до світу,
Хто рідну землю має під собою…

1955

Микола Вінграновський – Канни

Канни цвітуть над морем…
Канни — червоні чайки!
Зором своїм червоним
Палахкотять над морем,

Наче вони не канни —
Квіти червоноброві,
Наче з моєї крові
Мною загублені рани;

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Безневинним жовтавим гроном…

Наче до мене в жили
Прагнуть улитись кров’ю,
Наче вони не дожили
Зненавистю і любов’ю!..

Ні! Не мої ви рани!
Вперше я стрівся з вами!
Ви мені лише канни!
Чайки червоні — канни!

Може, ви з сонця впали —
Сонячні чайки — в клени.
Може, з землі постали
Чайки земні до мене.

Може, крило суворе
Вам відмовля злетіти…
І зацвіли над морем
Чайки, і рани, і квіти.

1957

Микола Вінграновський – Слово димаря

Я належу землі, бо ім’я моє — глина.
Я лежав в тишині від життєвого плина.

Під дубами і хвилями, під жимолоттю
Свої жили багряні я в землю заглибив.
Свій обов’язок вічний я здійснював плоттю —
Я померлих приймав і служив для загиблих.

А тепер я — димар. Я загвинчений в небо.
Тепла домна тримає мене біля себе.

Я тепер роздивляюсь, куди б задиміти,
Щоб мій дим не згубився безслідно у часі.
Бо Землі не одне ще століття прожити,
Бо димами моїми вже пахне на Марсі.

Бо мене гартували і пломінь, і піт,
Я підвівся з долонь золотистих у світ.

Я підвівся у світ в необхідній потребі,
І не треба мені возвеличень і слави —
Я спроможний нести свою голову в небі,
Бо з землі проросло моє серце і право.

Я належу землі і земним небокраям,
Бо крізь мене земля майбуття споглядає.

Я вагання не знаю: чи впасти, чи жити —
Людська кров у мені, хоч ім’я моє — глина.
Моя думка — вогонь, моя мрія — горіти.
Я живу на землі як димар і мужчина.

1957

Микола Вінграновський – Індустріальний сонет

Сто чорних димарів на Батьківщині.
Сто світлих гімнів рідної землі!
Прощай, ганьба, і сором, і жалі!
Цивілізована держава моя нині.

Сто гордих колосів над збіглими віками.
Сто гордих дум на гордому чолі!
Це квітне сталь, як перший цвіт землі,
Це я навчився мислити руками.

Ти чуєш, Дніпре, ріко-хліборобе!
Ще перший розум наш — Сковорода Григорій —
До тебе йшов у думнім щасті-горі,

І я прийшов, душі моєї вродо,
Приніс дари тобі на синьому світанку:
Сто димарів і поле-колисанку.

1957

Автор:
Дата: