Микола Вінграновський – Прицокало…

Микола Вінграновський – Прицокало…

See also: Complicated grief

Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнулось, причинилось,
Заплакало і — никма утекло
Чорняве полум’я з печальними очима.

До телефону — він його не бачив.
Хоч телефон — сюди-туди: нема!
А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче,
І груша з грушами прибилась до вікна.

Прицокало, прибилось, прилюбилось…
Узяв у голову, чи, може, так — приснилось!

Чорняве полум’я, чорняву ту завію
Узяв у душу, як блакитний сон.
А чути плач — то плаче телефон,
Просунувши у ніч свою холодну шию.

1965

Микола Вінграновський – Півпуда бринзи і корзина перцю…

Півпуда бринзи і корзина перцю,
І сірий дощик скаче в казані…
Як доведеться, то вже й доведеться
З тобою й. помирати тут мені.

Напечемо солодкої цибулі,
Із підчеревини нашкваримо шкварок…
Під тихий крок зорі, під води призаснулі
На цей пісок і ми вкладем свій крок.

Ми станемо тут жити та любити,
Під темним летом темних кажанів
Тут будем колисати свої діти
Й варить їм сірий дощик в казані.

1966

Микола Вінграновський – Пристою коло тебе і візьму…

Пристою коло тебе і візьму
Ту вогнелику пам’ять незабуту:
Переведу на слово, на тасьму,
На руку ту, що нас веде за руку.

Гірка моя прискорена любов:
На світі Севастополів немає !
Пострілена і перебита кров
Мене далеко й довго обнімає.

То не могили братські — очі йдуть:
Не дивляться ні каро, ані синьо…
Ми з вами, добрі: бути! бути! буть!
А слива зацвіла так синьосливо…

А літо синє підніма крило,
Летить до себе наче — а від себе…
Щасливе небо — з вами теж було.
Не віддавайте неба нам. Хоч треба.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Вогненна людина

Нам треба вас. Ми є, але без вас…
У братськім поіменні й безіменні
Ваш каро-синій, синьо-карий час —
На всі часи знаменні і священні.

1976

Микола Вінграновський – До порога моєї землі…

До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Коле осінь золоторога
Теплі лапи сумних журавлів.
В зачарованій млі на ріллі
Розверсталася сива дорога…
До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.

Віддаю тобі волю свою,
Віддаю тобі силу, доле,
І думок незасніжене поле,
І незлого себе віддаю.

1956

Микола Вінграновський – Так треба…

Так треба. Повернень — доволі!
Не треба. Даремно.
Недолі потреба?
Напевно, недолі…

Недолі, напевне, потреба? Недолі?
Даремно!
Не треба! Доволі
Повернень! Так треба.

1964

Микола Вінграновський – Димить стерня над синіми ярами…

Димить стерня над синіми ярами,
Ряхтить між кленами рожева далина —
І полином надихавшись сповна,
Встає зоря вечірня з полина…

Кого мені — в розхристаному полі?
Тут серце переборює думки,
Тут дні мої зливаються в роки,
Тут уливаються вони у колоски…
Кого мені?

Кого мені, глибокомудра земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля…
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім’я,
І мир, і злагода… Собі ж не ворог я!
Кого мені?..

В моїй душі неспокій — день мій кожен,
Що ніч у ніч заснути він не може,
Передчуттями сизими тривоже,
Пришпорює неначебто коня…
Димить стерня…

1954

Микола Вінграновський – Не починайся

Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече —
Не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз
Я вже не можу — будь я прокляті
Пищать дощі, і води топлять
І душу, і терпіння, й час…

Степліло подихом легким,
Степліло в прикрощах минулих
Тепло заснулої руки,
Тепло щасливих губ заснулих.

1965

Микола Вінграновський – Дитиноньку мені носить…

Дитиноньку мені носить,
Тихо плаче в ночі.
Білий ранок рушник носить,
Витирає очі.

Витирає і не каже,
Що сказати має.
Де присяде, де приляже,
Очі витирає.

Ходять ночі без словечка,
І дні не говорять.
Виллялися з відеречка
Із водою й зорі.

Срібні кроки осокору
Стихли біля тину.
Рости, рости, сину, вгору,
Виростай, мій сину.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Стояла баба…

1964

Микола Вінграновський – Вже небо не біжить…

Вже небо не біжить тим синьо-білим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі. попіл салом і в салу.

Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села в хаті на печі.
І сняться їм борщі, та калачі,
Та день будущний, миром не забутий.

Лиш царство заяче гасає і живе,
Бринить деінде безголовий сонях,
І скирта-дума у сніги пливе,
Пливе стара, позаторішня соня…

1966

Микола Вінграновський – Дерева

Коли ви, як зелені волейболісти,
Перекидаєте місяць вночі одне одному над собою,
Над містами і над країнами, —
Я думаю, що ви збожеволіли,
І мені стає радісно, що ви не люди.

Коли ви снідаєте землею і хмарами
Ось уже скоро двадцять століть,
Я думаю, щО ви будете їсти,
Якщо раптом почнеться воднева війна?
І мені стає легше, тому що ви про це не думаєте.

Коли свою Вітчизну
Я називаю суцвіттям дерев —
Вона простяга мені свої руки
І шумування земного вітру,
Бо найгарніше у світі —
Дерева.

1960

Микола Вінграновський – Наш Василь…

Пам’яті Василя Симоненка

Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з опущеними руками
В яких учора іще
Говорило перо
Поета-мужа

В темно-коричневому костюмі
В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям

В черевиках зашнурованих дружиною
З кручі Дніпра
З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі орбіту

Ім’я якій
Наші горе і сльози
І тиха клятва моя
На солонім плечі України

Мій Василю
Справа не в тому пузатому автобусі
Підперезанім чорною стрічкою
І справа не в чорних отих світлофорах
І не в чорних отих горобцях
Що вицвірінькувались з-під коліс
І справа не в п’яненьких гробовщиках
З чорними лопатами під хрестами
Справа Василю не в цьому

Ти б сам сказав
Якби не летів зараз ти з найбільшою швидкістю в світі
Щоб стати наснагою в нашому небі
Дивитись і переконуватись
Що
Справді
Робимо
Ми
Для щастя народу Дніпра
Ми завжди у чімсь не встигали
Але наш Василю
Яке покоління
В такій вибагливій мірі
Вправі засвідчити те
Що я кажу з непокритою головою і серцем
жодного слова брехні
жодного граму підступства
підлості
хитрощів
чи недовір’я
наклепів
В нас не було поміж нами
В нас не було і не буде
Так я кажу
Чи ні
Так я кажу
Чи ні
Я кажу правду
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Не маю зла до жодного народу…

1965

Микола Вінграновський – Мій Києве…

Мій Києве, гайда до неї.
Гайда, мій Києве-листопад —
В багряно-сизому інеї,
У сизо-збурену небопадь

Здійми мені хоча б якесь
Літатенятонько нещасне.
Мій Києве, надія гасне.
У тремі серця я увесь.

Забуті, стишені жінки!
Як я вас знаю і не знаю…
Вже стільки літ я забуваю
Одних очей два їжаки.

Що варте ще одне страждання
До всіх вминулених страждань,
І вічне, вічне поспішання
На свято серця і жадань!..

1965

Микола Вінграновський – Не чіпай наші сиві минулі тривоги!..

Не чіпай наші сиві минулі тривоги!
Ми далеко тепер від інтриг і халеп!
Мені сяють — твій ніс, твої плечі і ноги,
І ворушиться вгрітий мозолистий степ.

Пахне звечора небо осінніми птицями,
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями,
І вони вже самі виростають в степах!

Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями
Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.

Вже дозріло повільно жадання зелене,
І тепер, коли вщухли Москва і метро,
І степи запорізькі мої біля мене,
І відкинувсь на спину під нами Дніпро, —

Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні,
Насторожені думи летять, як туман!..
Булавою збиваючи зорі на стерні,
Україну порубану зводить Богдан.

Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд.
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ.

Я привіз тебе в царство своє не чужою.
В блискотінні газет, літаків і доріг
Я люблю тобі землю оцю під тобою,
Бережу тобі кров. як безсмертя беріг.

Тіні предків моїх відійдуть на світанці,
І прокинеться світ у пташинім рою…
Мені світять твій погляд, і шия, і пальці, —
І зоря доганяє зорю.

1960

Автор:
Дата: