Микола Вінграновський – Станси

Микола Вінграновський – Станси

See also: Compulsive gambling

1

Люблю я думать. Я люблю
Очима тишу цілувати,
Коли, як в тихому гаю,
В душі урочисто і свято.
І грона кращих почуттів,
Налитих мужністю й стражданням,
Нести в твій дім і сподіванням
Поїти серце в забутті.

2

Степліло літечко… степліли
Веселі дні веселих літ —
І світ піймав мене… Зраділий,
Я обізвався серцем в світ,
І вже крізь тебе пораненько
Я крикнув, повен сил і дій:

— Мій світе, світку, світотенько,
Мій світонько, світище мій!..

І — почалось! В криваву греблю
Політик чорних, сліз і ран —
Ввулканився в вулканну Землю
Кривавий Африки вулкан!
Пий, світе мій, вино свободи,
Як пив мій древній друг Лі Бо!
На ясні зорі, чисті води
Пливи, скривавлена любов!

4

Любов — не зло. Любов, якби
Від себе утекти можливо.
Таємних дум, бажань, журби
Якби зібрав я чисте жниво,
Тоді б ти бачила в мені
І мозолі під прапорами,
І космос, і над буряками
Жінок похилених, як в сні…

5

Нам вічно треба небом жить,
По шию будучи в планеті!
Якби я міг розворожить
Міщанство в реактивнім леті
І на серцях колючий дріт,
Одежі сірі стоганебні
І на економічнім небі
Всеїжоїжучий живіт!

6

То був мій перший день колись…
Стояло серце на колінах,
І профіль твій в бузкових тінях
Очима почуття дививсь…
Люби мене. Я вже розклав
Тобі дари в житейських мервах,
Твій дім, і ти, й твій Берислав,
Гойдайтесь ще на моїх нервах…

То був мій другий день буття.
Гангрена серця почалася…
Замовкла раптом, зайнялася
Радіостанція Життя!..
Я знов коханий… Боже мій!
Щасливий вік той, у якому
Живе твій подих долі й мрій,
Краси і грації… Німому,
Ти робиш честь мені…

1960

Микола Вінграновський – Мій день народження — це ти…

Мій день народження — це ти.
Повите муками у тебе є минуле.
В огні буденної людської суєти
У мене є майбутнє незаснуле.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Безневинним жовтавим гроном…

В первонароджену хвилину чистоти
З тобою обмінялись ми серцями —
Моє майбутнє в грудях носиш ти,
А твої муки я повив піснями.

1959

Микола Вінграновський – Дружиною мені приснились ви…

Дружиною мені приснились ви,
Ми з вами ідемо, побравшися за руки,
Ми з вами вдвох, любове моя вічна,
Ми з вами ідемо дорогою старою,
Дорогою старою, по дорозі,
І болі не болять мені, і тихо
У щасті і добрі щасливий наш народ
На нас незлобно дивиться і каже,
Що болі не болять йому, він каже,
Що з нами вдвох в добрі йдемо, він каже,
При хлібі, при одежі і при світлі
Він вільний. Вільний! Вільний і щасливий,
Бо все на світі вільне і щасливе!..
Дружиною мені приснились ви.

1964

Микола Вінграновський – Над Чернівцями вороняччя…

Над Чернівцями вороняччя,
Над Чернівцями голуби,
І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий,

І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь, небесна тінь!
Під небом зустрічі й розлуки
Карпатських вин таємні руки
Нам загойдали далечінь.
І час гойдається, і гори,
І день, і ніч, і щастя, й горе —
Чи не гойдаємось і ми?

В зіницях просторінь безмежна,
Як світ у птиці під крилом,
І — качка дика, обережна —
Нога гуцулки під столом…

1956

Микола Вінграновський – Над гаєм хмара руку простягає…

Над гаєм хмара руку простягає
І гається, і гається над гаєм.
Ще дощ у хмарі, ще вона не знає,
Де дітись Їй у небі понад гаєм.

А з переяру, з того переяр’я
Ліщина дивиться горіхами на хмару.
І карі очі, і голівку кару
Звело дівча на ту над гаєм хмару.

Той переярок, те дівча, і хмара,
І дощ отой на виспражену землю,
І ту проламану любов’ю в серці греблю
Ти не доніс… Ганьба тобі і кара.

За все, що ти любив, але ніколи
Не признававсь собі… лиш сито спав вночі!
Кому брехав? Кому служив — почім?
Для чого жив, убогий ти і голий?!

Ти — нуль. Пшоно ти. Згаром-перегаром
Розвійсь, і звійсь, і тінь свою склепи!..
Зведи ж, дівча, голівоньку, ти, хмаро,
Мені над гаєм руку простягни!

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Не маю зла до жодного народу…

1965

Микола Вінграновський – Води із очерету хлюпавиця…

Води із очерету хлюпавиця,
І місяця над очеретом ріг,
Дніпро, і сад, і сонна блискавиця,
Та неба сонь, та синя сонь доріг…
Я не поквапився. Я знаю ціну крові.
Ні, я не тон, хто власні греблі рве.
Я їх споруджую для віри і любові,
Хоча з боліт бугай біду мені реве.
Я не про те… Я здумав про зозулю,
Про місяць, і про тишу, і про сонь,
Про сонь і хліб, про хліб і про вогонь,
Про той вогонь, якому віч не стулю.
Бо все, що діється, що коїться в мені,
Що напікає нерви до біління,
Коли не відчуваєш вже, як в сні,
Ні щему ран, ані душі боління,
Коли вже думаєш: це твій кінець! кінець!
І” жахом схоплений, мерщій — бігом до себе,
Шукаєш руки, серце… ти — не мрець!
Навколо тебе дні твої під небом —
Все запала! Й твоя свята мета
Тобі засяє знов в зажахане обличчя.
І — зводишся. І слово вироста
В єдине і палаюче закличчя:

Ні, ти не той, хто власні греблі рве.
Ти той, хто для добра, для волі і любові,
Ти для людини в людяному слові —
І хай бугай з боліт біду тобі реве.

1964

Микола Вінграновський – На болоті

Хто розцвів, хто розцвів —
запитало.
Я розцвів, я розцвів —
відказало.
Хто помер, хто помер —
запитало.
Я помер, я помер —
відказало.
Що ж таке, що ж таке —
запитало.
А таке, а таке —
відказало.

1964

Микола Вінграновський – Прадід

Заколисує вітер ліс,
Його душу наповнює снами.
А над нами — Чумацький Віз,
Без волів і коліс над нами.

У тім Возі мій прадід спить:
Коли місяць обійде небо, —
Йде до прадіда відпочить
І цілує в плече, як треба.

І запитує прадід в сні,
Тихо-тихо, мабуть, шепоче:
Чуєш, місяцю, чуєш, хлопче,
На землі ти світив чи ні?

Посвітив у моїх в Замості?
Як весна там? В полях шумить?
Не поїду, мабуть, у гості —
Пан на шибеницю звелить.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Вогненна людина

Завтра вербна у нас неділя,
Тож ховайся і не світи —
Кармалюк вируша на діло…
Цю хмарину під бік мости.

Дай-но, місяцю, ту зірницю —
Третю ніч мені не мигтить,
Я укину її в криницю —
Насті воду позолотить…

Завтра їдемо на Стожари,
А сьогодні стомився я…
Запрягайся, вези за хмари,
Кличе сонце земля моя…

Заколисує вітер ліс,
Його душу наповнює снами…
Котить місяць Чумацький Віз
З моїм прадідом над віками.

1955

Микола Вінграновський – Осяяння

В той день були мої найближчі друзі,
Вони прийшли до мене на світанні
І підняли на зустріч з Рафаелем.
Із Мікеланджело, Джорджоне, Тіціаном…

П’ятнадцять залів встало перед нами,
П’ятнадцять келихів людського повнозвуччя,
П’ятнадцять океанів чистоти…

І я не знаю, що ми відчували,
Що думали в благословенний день,
Бо в першу хвилю я тебе помітив,
І я розтав для друзів і людей,

Я розлетівсь по стінах на картини,
Скульптурами перед тобою встав,
Щоб в кожній з них ти бачила мене,
Щоб з кожної ти повнилася мною —
Любила, проклинала і любила…
В той день я йшов до тебе із віків,
Стражданням спалений, воскреснутий любов’ю,
Піднятий гордістю і кинутий ганьбою…

В той день мене до тебе ніс Роден
І Мікеланджело, Рембрандт, Моне і Гойя…
Ти їхні прізвища читала піді мною,
І з кожної скульптури і картини
Творець мій говорив в той час тобі:

Щасливий я, що можу на Землі
Творити світ для згоди і любові,
Що всі століття, пройдені людьми,
Віддать я в змозі за єдину мить,
Тобі присвячену, тобою осіянну!

Що я живу з твоєї ласки, Жінко!
З твоєї благородності, Любов!
І вічно я шукаю лиш тебе,
Знаходжу вічно, вічно не знаходжу —
І, може, тому я творю добро
І мучу Землю, світ і все на світі
Єдиним запитанням: щастя, де ти?
І Всесвіт мені вказує на тебе!..
І я іду дорогою Любові,
І вічно не пройду її ніяк…
Коли ж я падаю, зруйнований трудами,
Тоді сама до мене ти приходиш
І розглядаєш все моє найвище,
Найкраще, найвеличніше в мені:
Ван-Гог… Рембрандт і Гойя… Рафаель…
Безсмертні келихи людського повнозвуччя,
Осяяння безсмертні океани…

1958

Автор:
Дата: