Микола Вінграновський – Стояла баба…

47888

Микола Вінграновський – Стояла баба…

Читайте также: Размножение пчел: естественные и искусственные формы

Стояла баба, руки склала.
Старій давно пра-пра-пра-про…
Тополя вітром ледь хитала,
І воловодився Дніпро.

На бабу кібчик сів, бо ніде,
Почистив з бабою крило
І полетів шукать поснідать,
Бо, як-не-як, живіт звело.

Надулась баба, баба плаче,
Губа губу шука і мне, —
Чого ти плачеш? Ти не бачиш,
Що в кібчика життя мале?

І — раптом з гір, чи з Борислава,
Чи то з-за баби заревло —
Тополя вітром захитала,
І — зволоводився Дніпро.

1981

Микола Вінграновський – У лісі темно…

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.

Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на золотому ковзані
Чумацьким Возом править місяць.

Пливуть в далеке і бліде
Повільних кучугур повали,
І Ніжин з посівання йде,
Іде додому від Полтави…

Ще б трохи Ніжину пройти,
Ще б трохи Ніжину — і вдома:
Та в лісі темно. І чорти.
А їхня вдаченька відома:

На сніг посадять без розмов,
До калача зігріють кави
І — йшов додому від Полтави,
Проснувся — у Полтаві знов!

1980

Микола Вінграновський – Ні жінки, ні хати тієї нема…

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по зорях,
Самі доглядаються груші криві,
Промерзлі калюжі прозорять.

Порипує думу присохлу свою
Потріскана корба кринична,
Та зиркає в двір з дерези-повію
Сім’я молоденька лисича.

Із ферми несуть корови на рогах
Бідони й цистерни молочні,
І пісню про жінку в дощах і снігах
Співають коров’ячі очі.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Прицокало…

1981

Микола Вінграновський – Снігами вітровінь поля відволочила…

Снігами вітровінь поля відволочила,
Прижовклено збіліла далина —
Дніпровими високими очима
Дитинносіро глянула весна.

Весна моєї вільної надії!
Гінка тремтінь у промені дощу!
Як дні і ночі, як життя і Київ,
Тебе від себе я не відпущу.

Що буде — буде. Більше — помаленько.
А якщо ні, то висниться мені
На зорянім коні мені Шевченко,
Довженко й Київ в серці на коні.

1962

Микола Вінграновський – Димів долинних вечорове стлище…

Димів долинних вечорове стлище,
Крила низького повечірній плин,
І попелище хмар ще попліє поки що
До погляду зорі подимлених долин.

Долинює відра криничний темний голос,
Важкий холоне пил, немов гречаний мед.
Одягнений, як з голочки, з малого
Не диха над водою очерет.

Додому дітлашні вечірньосірогусо,
Вечірньосірогусто ластівкам —
Додому всі, хто є: стручок квасолі луснув
І лусканням своїм всіх на ніч налякав.

Та кашлянуло в полі за городом,
Йому відкашляло у нашому дворі,
І тихо сни пішли своїм легким походом,
Старі і молоді, в подимленій зорі…

1979

Микола Вінграновський – Лошиця нюхає туман…

Лошиця нюхає туман,
З туману пахне їй туманом
І видно: з-за туману тьмяно
Зіходить місяць-молодан.

Перепочинює ріка,
Холодне злизує каміння,
І тупотить з-під лошака
Невидиме туманне кіння,

Стримить ляковищем в траві,
Ірже квитком аерофлоту,
І людство — мертві і живі —
Осідлує свою кінноту,

І пересріблюється стан,
Перепоблискують народи,
І темно-пурпурово сходить
З-за серця місяць-молодан!

1978

Микола Вінграновський – Ліс в осені стояв

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і літав,
Валив крилом комбайни й елеватор:

Ну як це так, було одне — й забрати?
Було джмеленьке — і забрати раптом,
А я ж то я — один я у літах!..
Це — кавуни! Усі вони такі!
Свої рябі погладжують пузища
І рябо дивляться, рябі, на літаки,
І в літаків пузище — тільки вище!..
Квасоля — ні. Своїм квасольним днем
Мовчить, та в’ється, й вив’ється на плітті…
А кавуни — вони такі здавен:
До літа допадуться і — по літі!

Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Очима синіми вже золотіло літо,
І дихала земля з холонучих люцерн
Притихлим пізнім кавуновим квітом.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Згорають очі слів…

Стояв, ходив, лежав осінній щем,
Щеміло серце по усіх усюдах,
І обнімались — при базарі й людях —
До шиї шия — соняшник з конем.

1983

Микола Вінграновський – Темніє вечір, вівці і горби…

Темніє вечір, вівці і горби,
Погуцали під гору дві смереки,
Боками світять хмари і гриби,
І світить Шлях, що із Варяг у Греки…

Поворухнися, дощику, і стань!
Полоскочи метелику за вухом,
А там піди, як схочеш, на Обухів,
Обухова не схочеш — на Саврань!

І ти, темнава птице, не лети
Із мого серця в летище далеке-
Вечірнє слово тихо засвіти,
Як світить Шлях, що із Варяг у Греки.

1980

Микола Вінграновський – До себе

Не дивись у сніги на дорогу оту,
Не дивися на заячий слід у сльоту,
Не дивись на крило, не дивись на стебло,
Не дивися на те, що було і цвіло.

Не дивися на небо, де хмари пішли,
Не дивися на сон, де наснилися ми,
Не дивись на сльозу, що покинута в пил,
Не дивися на пил полинових могил.

Не дивися на люд і на вулик його,
Не дивись на ім’я від наймення його,
Не дивися на те, на що завжди дививсь, —
Ні на що, ні на що, ні на що не дивись!

Не люби свого батька — ту руку стару,
Не люби його саду вишневу кору,
Не люби свою матір в печалі й жалі,
Не люби її кроки м’які і малі.

Не люби свого сина від колиски його,
Не люби товариства від порогу його,
Не люби всього світу, себе не люби,
Не люби свого духу —

домовину роби!

1969

Микола Вінграновський – Коли моя рука, то тиха, то лукава…

Коли моя рука. то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада —

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо

Заснуло! хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Синичко, синичко…

1965

Микола Вінграновський – Триптих

1

Тут все говорить із прадавніх пір,
Тут вічність диха тихо серед гір.

Це не легенда лине давниною
І не мара злітає із пітьми…
Човни століть пливуть переді мною,
Вантажені народами-дітьми.

І ти, Гуцульщино, смереко сиволиста,
Своїм човном пливеш в мої світи…
Я прошу тебе, земле моя чиста,
Крізь моє серце тихо пропливти.

2

Гуцульщино! Твій вік, як чорний сонях,
Цвіте печально в днях твоїх німих…
І гори-мозолі не СПЛЯТЬ в твоїх долонях,
В них кров твоя і піт людський у них.

Земля страждань, прокляття і пітьми!
Самі лиш злидні за душею в тебе.
Ніі Не смереками — зеленими кістьми
Ти підвелась в своє жебрацьке небо.

О земле згорблена! В надії скам’янілій,
В твоєму погляді життя і смерть сплелись,
Під вікнами америк і бразілій
Сліпий народ твій Щастя не домігсь!

Часопис твій, Гуцульщино, — ганьба!
Ганьба моя! і прадіда, і діда…
Будь проклят світ без неба і без хліба
І вікопомна темінь та журба!

3

Я стою на сьогоденній землі
Гуцульщини,
І вона повертає своє обличчя до мене…

Повиті хмарами і літаками, стоять вечори,
Пролітають плоти Черемошем, як роки…
Я думаю про долю дорогої мені землі.

Живицею пахне і пахне медом…
В долоні село, наче хліб на столі…
І гори, вантажені часом і небом,
Між хмарами йдуть по гуцульській землі.

І юний гуцул підіймається вгору
У гомоні звершень своїх і надій…
І, може, десь юна гуцулка в цю пору
Дитям зацвіта на землі молодій.

1961

Микола Вінграновський – Стояла в травах ніч…

Стояла в травах ніч, а трави пахли літом,
За кленами сіріло джерело,
І небо йшло задумливо над світом,
І довгі зорі сіяло крізь віти,
Втираючи хмариною чоло.
За травами у срібнім верховітті
Замерехтіла в тінях темна хата,
Цвірчав цвіркун за хатою у житі,
Я тихо голову поклав на руку брата.
Сіяла ковдра в росах. З небозводу
На літаках пливла моя тривога —
Брат спав, як і належить хліборобу,
Грудьми до неба і чолом до нього.
Яке чоло!.. Яка рука!.. Немає
Гарніших рук ні в якому краю!
Я чув тоді — колосся проростає
З його руки крізь голову мою…
Стояла ніч…

Автор:
Дата: