Микола Вінграновський – Уже тоді, оповесні, коли…

48442

Микола Вінграновський – Уже тоді, оповесні, коли…

Читайте также: Описание накопителя HyperX Fury 3D

Уже тоді, оповесні, коли
Горища пахнуть першим сіном
І гарбузи цвітуть між картоплями,
Уже тоді прощання полохливе
Носив я в серці — ношу кам’яну.
Мені вже бачились підбиті горем очі,
І повні вуха сліз на вицвілій подушці,
І губ краї, опущені в печаль…
І ще тоді, оповесні, я думав,
Що ти знайдеш себе у дітях чи в роботі
І все забудеться, пригоїться, примре,
А час і простір зроблять своє діло…
Не те я думав… ось вже стільки літ
За мною тінь твоя марою ходить
І золоті слова любові дорогої
Мені звучать на спечених устах…

1965

Микола Вінграновський – Вечірнє

Чорніє повітря… Шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.

І, тихий туман пригорнувши до себе,
Вечеряє поле піснями з долин,
Над селами й полем вечеряє небо,
Вмокаючи в ріки хлібини хмарин.

І серце вечеря своїм сподіванням,
І думка-порадниця мріями свіжими,
Вечеряють очі просторами ніжними,
І губи вечеряють чистим мовчанням*.

Чорніє повітря… Гойдається небо,
П’є роси на яблуках вітер заблудний…
Мій світе зелений, мій світе вселюдний!
Всі думи-турботи від тебе й до тебе!

Усе є для щастя!.. Є хліб і покоси,
Є згода життя між тобою і нами,
І сад молодий на вітрах плодоносить,
Як доля моя плодоносить літами…

Людино моя, з хліборобного роду!
В мені ти живеш і ростеш у мені!
І древню, як світ, твою душу і вроду
В нові свої думи несу я і дні!..

Людино моя із слов’янського племени!
В мені ти зачата Дніпром і степами,
Задумою скита зігріта у темені,
У житі обкошена тихо серпами…

Людино моя з колоска благородного!
Від горя-недоленьки, суму і зла,
Від Хана Батия крізь Гітлера чорного
Жорстока і добра ти в мене ввійшла!

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Повернення Хікмета

І що б я сьогодні не думав, не діяв,
Яка в моїй долі не стане пора, —
Я чую: твій вік у мені молодіє,
Бо знаю, що ти у мені для добра!

1956

Микола Вінграновський – Імператриця Варвара

Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта.
В короні з буряків на буряковій гичці
Із димаря Варвара виліта.

Де гайвороння вимокла орава
Над клубом спить і носом ніч клює,
Летить зболіла, здумана Варвара
У царство незвойоване своє.

Мерщій! Мерщій! В пониззі, в луговині,
Садовина та мокне і сичить,
Де кожній картоплині й цибулині,
Морквині, капустині, гарбузині
Душа болить, терпка душа болить.

Корові тепло, гусям, курям тепло,
У хаті тепло й дітям, далебі,
І ті вітри, що вимокли над степом,
В печі над жаром сушаться й собі.

А тут-плюта! І морква, й цибулина…
Тут все на світі, що там і казать!
Тепер літай, лиха твоя годино, —
В недобрий час добру ж не пропадать.

1964

Микола Вінграновський – Василю Земляку

Чи то було мені, чи снилося мені —
Синіли груші, груші чи смереки, —
Як чорнобривий шлях у срібному вікні
Проліг мені із коником сивеньким.

Я вийшов і пішов. Я йшов один, як перст,
І коник мій зі мною сивів поруч.
Був день праворуч, ніч була ліворуч,
І чорнобривий шлях лежав між ними з верст.

Стояла дивовижна світлотінь!
На всі часи всевічна, невіджита,
Вона була прекрасна, як теплінь,
Вона була як чоловік і жінка!

В ній все було від щастя. І весна —
Від голубого прожилку до крони.
І зрозумів я — лиш вона одна,
Та чорнобривий шлях, та сивий коник!

І я сказав: пробудьте мені втрьох
В моїм труді, в душі моїй і долі,
Аж доки цвинтаря непоминучий льох
Не склепить мої очі захололі.

1971

Микола Вінграновський – Качки летять!..

Качки летять! Марієчко, — качки…
Качки летять! У крилах свище небо…
Важкі соми пригублюють гачки,
І жовкне білий світ навколо тебе.

Маріє, мріє, мрієчко моя,
Моя Марієчко тривожна,
Твоїм гірким, як світ. Ім’ям
Мені звучить хвилина кожна.

Я наче в сні тебе ловлю,
Навколо тиша ні шелесне.
Благословляю і люблю
Твоє чоло двадцятивесне,

І шиї лінію тонку,
І руки звітрені і хтиві,
І карі коси сумовливі
В кульбабо-золотім вінку.

Спасибі вам. Для вас одної
Я вас творю з прогірклих мрій
В епоху бомби рокової,
В епоху розуму і дій.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Стояла баба…

І зрушень різних на планеті
Ви та струна моя одна,
В якій усі життя і смерті
Мені — сповна!

Наш час, не нехтуючи світом
В своє життя-буття страшне,
Він просурмився карим цвітом,
Він вами просурмив мене.

Не залишив і граму пустки,
Усе доцільно, все — в ім’я.
У боротьби нема відпустки,
Любове плинуча моя.

1965

Микола Вінграновський – На синю синь води лягла від хмари тінь…

На синю синь води лягла від хмари тінь,
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під лист,
Туман тулився при долоні вогко.
Щось далечі було… терново світ наливсь…
Земля і Місяць вдвох дивились око в око…

Стопа в стопу ступав за родом рід.
Лопата за лопатою ступала.
Над морем скелями ішов за глодом глід,
За серцем серце йшло неперестало.

Лиш я незчувсь, як стишилась хода,
Як простелився вітер за плечима,
І на слова мої дивилася вода
Кленовими осінніми очима.

1975

Микола Вінграновський – За птахом піниться вода…

За птахом піниться вода.
В малому полі мак червоний
Пречисту хмару вигляда
І макоцвітний погляд ронить.

Ти чуєш: плачуть по мені.
Ти чуєш: плачуть за тобою.
У множині і в однині
Тобою плачуть, плачуть мною.

А досить! брати — брали з нас
Терпінням, тілом — чим хотіли!
Ми не любили їх. Любили
Ми одне одного крізь час.

На юність молодість лягла —
Її обличчя опівденне…
Прийшла дорога дорога
До нас — до тебе і до мене.

Вона нам світиться одна.
Вона одна на всі дороги.
В ній однина і множина,
Вітчизна й труд. І — всі тривоги.

1975

Микола Вінграновський – Зупинилась тиша тиха і незбудна…

Зупинилась тиша тиха і незбудна,
Зупинився в небі вечоровий дим.
Не спинись лиш ти, любове моя трудна,
Трудним світом білим падай, але йди.

Йди, моя любове, заки сил і змоги
Незрадливим словом, що б там не було,
По шляху надії під мечем тривоги
Трудним серцем світу, серцем і чолом.

Є ще в світі душі і печальні очі,
В спраглому чеканні виглядають нас,
Проглядають ранки, проглядають ночі,
В голоді і холоді проглядають час.

Йди ж, моя любове, доки твоя воля,
Коли навіть пройдеш і саму себе…
Зупинилась тиша й тихий вітер з поля,
Голубі пожежі голубих небес.

1965

Микола Вінграновський – Марія

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
Голову на буханець поклала,
Задрімала в хліба на щоці.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Демон

У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі

Гомонить, по сливах… Задрімала..
Промінь сонця гасне у косі.
На буханець голову поклала,
Продає ті сливи уві сні.

1963

Микола Вінграновський – Сікстинська мадонна

Заміновані Гітлером в чорній воді у підвалі,
Ви стояли. Мадонно, в останніх обіймах життя —
І хрести літаків напливали на ваше дитя,
Розверталися танки до вашої. Жінко, печалі!

Ви дивились в майбутнє — у смерть і наругу —
І дитя їм несли, бо ваш поклик — нести.
Ї надію, і жах, недовір’я і тугу
Ви простерли з очей в нерозумні світи.

Повз червоні дроти першим вбіг до підвальної ями
Бондаренко Іван із села Ковалі над Дніпром…
І схиливсь чоловік закривавленим смертю чолом
Перед вами. Страждання з дитям, над важкими віками.

Ви стомились, Мадонно, і ви подали йому сина…
Опустивши меча, став Іван з ним на площі Берліна.

1959

Микола Вінграновський – Але було вже пізно мальвам…

Але було вже пізно мальвам,
І літові, і ластівкам,
Лиш далечінь синьоблагальна
Когось благала: не пускай!..

Але — прощалось. Вітром-листом
Чи по тобі, чи по мені.
Пустилось берега все чисто —
Одна розлука на коні.

Давно своїм вирлатим оком
Нас приглядав вирлатий час,
І маємо: оце глибоко,
А це ось мілко поміж нас…

Я знаю: соняшники карі,
І карий грім у гримині,
Та чемодан у автокарі,
І ти, як свічка, в далині.

1975

Микола Вінграновський – Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь…

Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.

Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
ЇЇ обличчя — то обличчя муки…

Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:

Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя…
Хоч все на світі — втеча!

1965

Автор:
Дата: