Микола Вінграновський – Ви чуєте?..

48964

Микола Вінграновський – Ви чуєте?..

Читайте также: GMC

…Ви чуєте? Ви чуєте — він спить!
Я жду вас, товариство, як епоху!

Не дай вам бог його в мені збудить…
Не кваптеся, беріть мене потроху.

Спочатку губи, руки і чоло,
А потім очі, ноги і легені,

Здається, зайвого у мене не було —
Оце і все, що в мене… будьте певні!

Несіть мене! Пора прийшла якраз!
На досвітку її літак прикрилить…

Скажіть їй, що мене не буде довгий час
І що мене надійно руки вкрили.

Скажіть їй так: вночі знайшли мене,
Лежав на серці всі останні ночі,

Іще одне! Малесеньке одне:
Сховайте для поетів мої очі.

А руки мої дайте літакам…
Легені — вітру… А чоло — блакиті…

Віддайте губи хвилям і волам,
А ноги квітам, щоб ходили квіти.

Оце і все… Услід мені візьміть
Багряну орхідею у відерці…

Ви чуєте? Ви чуєте — він спить!
Він спить, мій звір! Прекрасний звір у серці!

1961

Микола Вінграновський – Моєму морю

Прийшла моя пора тебе зустріти,
Ступить на твій клекочучий поріг!
Відмічений суворим правом жити, —
З тобою розминутись я не міг!

Мене ти кликало своєю глибиною,
І серце моє рано споловіло.
Над збуреною вирною габою
Воно з тобою ще не клекотіло!..

Ти чуєш, море?! Юність моя, зоре,
В твоїх просторів синьокрилий дим!
Я молодим прийшов до тебе, море,
Будити хвилю із твоїх глибин.

Тобі ми з товариством сповідаємо
І молодість свою, і сивину.
Своєю честю ми відповідаємо
За чистоту твою і глибину!

Здіймаймо, товариство, наші крила
Із древніх і нових його глибин!
Рівняймо наші крила, як один,
На берегів омріяні вітрила!..

Дозволь нам, море, в пору цю світанну
Своєю кров’ю влитись в твою кров…
Дозволь нам, море, в бурях океану
Твою жорстокість пити і любов…

1957

Микола Вінграновський – Скажи мені, Дніпре…

Скажи мені, Дніпре, в якому стражданні,
Із серця якого народжений ти?
Скажи мені, Дніпре, в якім сподіванні,
З якої упав на степи висоти?

Дивіться також:  Біографія Миколи Вінграновського

Чи, може, скорившись клекочучій силі,
На землю упав лютувать, і стогнать,
І чорним вітрам дарувати хвилі,
Щоб клопоту з ними й зажури не мать?

Чи, може, упав ти на груди століттям
У водах своїх освятити час?
Та сонце твоє узялось верховіттям,
І стогону твого напився Тарас…

Чим далі у вічність, тим в юність далі,
Тим вище Тарас над тобою стає,
І, повен минулих надій і печалі,
Сьогодні він серце тобі віддає…

Клекочучий Дніпре! В якому народі,
В якому народі народжений ти?
Немеркнучий Дніпре! В якім переброді
Народ переходить в майбутні світи?..

Ти в мого народу течеш біля мрії,
Течеш біля серця безсмертям своїм,
Скажи ж мені, Дніпре, які вітровії
Все кличуть тебе крізь степи та гаї?..

1960

Микола Вінграновський – Учора ще я в цьому колі жив…

Учора ще я в цьому колі жив,
Я думав, що ж, міщани, ну, міщани,
Із пледами, торшерами, борщами,
Вареннями з малин, суниць, ожин,
З лимонів, клюкв, смородин, абрикосів,
Із райських яблук, аличі, брусниць,
Айви, кизилу, сливи, полуниць,
З вишень японських, горобин московських,
Із київського місяця і зір,
Варення із повітря,
з неба,
з моря —
Не хочете? Тоді скуштуйте з горя,
Варення
з горя
і варення
з вір!
Тут все! Тут все! Тут тільки птиць нема.
Тут їх жують з капустою і хріном,
Мети нема. Її, як птиць, жують
Із простирадлами і тютюновим димом.
Тут жовч — не жовч. Тут жовч — і та мажорна
На звуках ніжності з мережі у мережу.
Убрання в мову, як в одежу,
Тут не ганьба, не жах,
а норма!!!
Втечу! Втечу хоча б у слові!
Втечу без слави і вінця,
Крізь ваші душі гарбузові
І відгодовані серця.
Крізь вашу рабську кров безкровну,
І ваші ситі скити — геть!
Ці ваші скити ситі вщерть,
Блюзнірством повні поголовно.
Я задихаюсь! Біль — до млості!
Я всі прокляття розпрокляв.
І фіолетовий від злості
Ножами серце обіклав.

1964

Микола Вінграновський – Над гаєм грає птичий грай…

Над гаєм грає птичий грай,
В дощі вдягаються тополі,
І квітів жовто-синя повінь
Біжить навшпиньках до Дніпра.

І вже по-птичому невпинню
Телята підняли хвости,
І квокчуть кури попідтинню,
І квокче сонце і хати.

Радіє баба, як дитина,
Що вже пішло внуча метке,
Зійшов щавель і цибулина,
Кози молозиво терпке!

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Станси

Радіє колесо на хаті —
Лелеченятка сплять у нім.
Радіють глечики пузаті —
Корову звеселяє грім.

Сміється й світ мій… Тануть тіні
У вчора зимньому чолі,
І в цьому світлі-сміховинні —
Сміється й слово на столі.

1963

Микола Вінграновський – Позахолодало на ріллю…

Позахолодало на ріллю,
На ріллю, де енко-єнко-венко-,
Подивилось небо крізь зорю,
Як морозить хвилю морозенко.

Повідтуманіли береги,
Понанахилились обереги,
Глянули з-під інею луги,
Як вставає місяць обережний.

Літові далеко до дощу,
Перевито золото туманом,
Ще далеко — здрастуй — не пущу! —
І вікно виглядується тьмяно.

Я тобі казав і говорю —
Наче я не — енко-єнко-венко-…
Подивилось небо крізь зорю,
Де морозить хвилю морозенко.

1975

Микола Вінграновський – Елегія

Зіходить ніч на витишений сад…
Глибокий вересень шумить крилом качиним,
І за вікном, у листолет відчиненим, —
Червоних зір червоний зорепад.

В бентезі я!.. Душа моя живе
Твоїм печальним іменем прозорим.
Твій теплий голос кров мою зове,
І я освітлений твоїм осіннім зором.

Зійди мені!.. В цю ніч в своїм чутті
Я мов приймач!.. — в мені всі звуки світу!
Зіходить доля тихо на орбіту
Високоточних дум і почуттів.

Творись, мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем —
Проблема серця і чола народу.

Доволі вже! Стомивсь я від ганьби
За мавп, що, научившись говорити,
Повільно, тупо, глухо, пиховито
Ще спекулюють іменем доби.

Художник — це світогляд і талан!
Його духоозброєння — сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність!

Зійди мені!.. Ословсь до моїх слів!
Коли тебе торкавсь я лише тінню,
Коли сідала ти красиво на ослін
І я твоєму ніжному хотінню

Приносив дар фантазії і дум,
Що проживем красиво ми, як птиці…
Як час іде!.. Літа — як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду…

У гомоні суєт я не в потребі,
У вересневім полі — ні душі…
Ні вітру з гаю, ні хмарини в небі,
Лиш золота гроза в моїй душі.

Мені приснились ми… Схвильовано і тихо
Ми ідемо по губи* у Дніпрі,
І погляд ваш мені любов’ю диха,
Веселі плечі ваші білим сміхом
Мені сміються в легітнім Дніпрі!..

1960

Микола Вінграновський – Тост

Ти тут! Ти тут! Кохана, ти, як світ, —
Початок і кінець твій загубився…
Багряною півчарою схилився
В вологих сонцетінях небозвід;

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Вогненна людина

І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вино в ній — ти. Любовною рукою
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.

Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле,
Сучасна мить мені, як майбуття.

За вічність п’ю — вона тебе відкрила,
Кохана, спи… За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!

За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання —
Прощання ще не зраджувало нам.

1960

Микола Вінграновський – Саду

Опала тінь на землю обігріту,
Чоловіки заснули біля хат,
Зелені руки, повні білоквіту,
На теплу ніч розкинув сонний сад.

Люблю тебе, глибокий саде мій!
Люблю плодів нестигливе гойдання,
Легку печальність і ясне чекання
Твоїх думок зелених в вітровій.

Люблю сердечну землю під тобою,
Лопати, схилені на стовбури твої,
І сизий гній люблю під лободою,
І білих сіл* замислені гаї…

Мислитель білий!.. Ні, ти не могила!
І твої руки не людські хрести,
Бо з князя Ярослава і Данила,
З Хмельницького й Трясила виріс ти.

Я чую вже, як думи їхні древні
З твого коріння п’ють твої гілки,
І розвидняється у світі… Недаремно
Моїм народом поросли віки!..

Бентежиш ти, бо хата твоя світ.
Тривожиш ти – життя – твоя вітчизна,
І, може, тому щедрий ти на цвіт,
І не заснеш в селі моїм допізна…

Тисячолітнім серцем, як вві сні,
Люблю тебе покірливо і ревно!..
Схилилась Україна недаремно
Чоластими плодами в мої дні…

1959

Микола Вінграновський – Квітень

На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим.

І падає в ставки ночами п’яне небо, —
Де гуси білі сплять чутливим сном.
У снах своїх, мабуть, самі від себе
Дівчата пролітають над селом.

Летять вони неласкані, незаймані,
В розгоні мрій, не випитих ніким…
Повитий згадками, непрощеними й зайвими,
Скрипить протезом сторож Явдоким.

Скрипить мені, що даль життя не хитра,
Уміти б все забуть і все почать…
Та я іду під всі чотири вітри
На все життя закохувать дівчат,

Бо вже встає світання над дідами,
Прокинулись дівчатонька й дуби.
Сира земля пошерхлими губами
Припала до грудей сівалок голубих.

1958

Автор:
Дата: