Микола Вінграновський – Встав я, — ранній птах…

41541 Микола Вінграновський – Встав я, — ранній птах…

Микола Вінграновський – Встав я, — ранній птах…

Читайте также: Brilliance

I

Встав я, — ранній птах, —
Зелене диво лебедило, —
Ходило літо, вітер пах
М’яким зеленим дивом.

Встав я, — ранній сніг, —
Сміялись коні невисоко, —
Дивився радо ніжний світ
М’яким коневим оком.

Встав я, — сніго-птах, —
Ходило біле холодило, —
Тремтіло в річки по боках
Тонке зелене диво.

Дивно на піску
Лежали тіні легкобоко,
І ловко примерхи зі сну
Щось вишивали тонко.

Хвиля попід час
Своє водове ткала ткиво,
І обнімала юність нас —
М’яке зелене диво…

II

Обнімає ніч зорю за плечі,
Синьо посміхається зоря…
Ти мені настояна на втечі,
Втеченько-утечо-течія…

Я не знаю, де ти спозаранку,
Гублять твої губи ще кого?..
Попрощались ніженьки по трапу
І крило завмерло над крилом.

Бігли землі під твоїм обличчям,
І мої стояли у ногах!
Чи тебе, чи я себе ще кличу —
Лиш сльоза на сльозу набіга…

III

Ти так далеко, аж нема…
Холоне на столі вечеря.
І неба ниточка німа
Вже зачепилася за червень.

А там, дивись, дніпрова тонь
Піском на сніг перебіліє,
Старий, ще з юності, вогонь
Нову надію ледь нагріє.

Заплющить очі давнина,
Подивиться на себе.
Мовляв, нічого там нема,
Деінде, де-не-де-де.

Мовляв, була. Була — мана.
Була? Була. Не верне.
І неба ниточка німа
Вже поснувалася за червень.

IV

Це свято печалі — моє. Не твоє.
Як я не хотів цього свята печалі!
Але воно вже заспівало своє,
І я вже не знаю, як жить мені далі.

Де глянеш — не глянь. Де іти — не ідеш.
Мовчиш — не говориш — а чути до слова.
Лиш літо синіє до білих одеж,
Та буде, та буде дорога сивова.

V

Не обніму я поля і води,
Не надивлюсь на білу в небі хмару, —
Я обніму передчуття біди
І обніму у серці твоїм рану.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Станси

Де вітру синьо-голубий огин
Весінню під горою сушить глину,
Не надивлюсь на погляд дорогий.
На свою на нестомлену вітчизну.

1976

Микола Вінграновський – Кінотриптих

1

Ти зла, як дика груша при дорозі,
Ти відьма мого серця. Я — тиран,
А ти мільйон тиранів. І невдовзі
Приглянувсь я: за планом виник план.

Твій крупний план — неспинена і рвійна
Хурделиця краси, аж пломінь по кістках.
Середній план твій — радість мого мрійва.
Загальний план твій — діти на руках…

2

Триста ночей я губами квітчав
Твою сірооку голову.
Триста ночей я страждав і мовчав,
Повен бажань і голоду.

Триста розлук поміж нами було,
Триста прощань поміж нами.
Триста небес понад нами спливло —
Сонце закрили плями.

3

Мій друже, плач! Вона любила,
В колисці губ її гойдавсь
Твій сон любові, і летіла,
Напнувши ніжності вітрила,
Твоя душа, і світ займавсь
Світанням почуттів невпинних
І юних слів напівдитинних —
Як ти любив! Як ти кохавсь!
Не плач, мій друже. Ти щасливий.
Ти все віддав, щоб уквітчать
Свій сон любові… серця сили
І сили розуму… безсилий
Страждання ти лише віддать.

1960

Микола Вінграновський – Голубі сестри людей

I

На Псло, на Ворсклу, на Сулу,
На юні води непочаті
Ліг золотий осінній сум,
Поліг багрець у тихім святі
На Псло, на Ворсклу, на Сулу.

Притихли далі охололі,
І висвист птичого крила
Затих над хвилею і в полі,
І небо падає поволі
В холодній краплі із весла.

Я хочу розказати вам
Про наші ріки невеликі,
Я хочу показати вам
Предтечі наші… Щоб вовіки
Світилось голубе ім’я
У нашім домі і дорозі.
Щоб в їхній голубій тривозі
Тривога ваша і моя
Була присутня нощеденно,
Бо невідмінна і священна
Нам сестер голубих сім’я.

II

Древлянський Тетереве наш!
Як сон суворий темно-русий,
Як мед із половецьких чаш,
Свої важкі ти води рушиш.

Княгині Ольги слава гнівна,
І Святослава меч гіркий,
Язичеського повен гімну,
Ти вперся лобом у віки,

І зором воїна і мужа
Ти бережеш Дажбога лик.
І так живеш ти. Так ти служиш.
І твій язичеський язик
Нам дорогий в ракетнім світі.
І твої води непролиті —
Священні води в грішний вік.

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Пісня Сіроманця

III

Під темними вітрилами ночей
Сюди, сюди, на ці шовкові води,
На синій звук любові і свободи,
На синю Рось, що в снах моїх тече.

Сюди, на Рось, не ближче і не далі,
На центр серця в плинучих літах…
Мені і досі тут любов моя я печалі,
І карі очі в золотих сльозах.

Минає все у плині дорогому…
Під синіми вітрилами ночей
Вона тече старому і малому,
На все життя єдина Рось тече.

IV

Ця річка не жива. Ця річка не живе.
Вона осліплена, оскіплена навіки.
Її бояться і моря, і ріки,
Бо річка ця — погибель їх пливе.

Народжена для нас, вона убита нами.
Від Либеді лишилось лиш ім’я.
І з піднятими в смерть свою руками
Вона іде сама вже не своя.

V

І мова нашої води
У мові вод усепланетних
Не є глагол сльози й біди,
То мова є глибин відвертих.

Ми знаєм крики наших вод,
Коли вони горіли кров’ю.
Ті крики в нас. Бо ми — народ.
І води наші — кров з любов’ю!

Течіть, народи многозикі,
Поміж пустель, степів, дібров,
І з нами наші, наші ріки —
Надія, віра і любов.

1967

Вірш Миколи Вінграновського – За гай ступило сонце, і пішло…

За гай ступило сонце, і пішло,
І далину покликало з собою…
В туман пірнає росяне село
І повивається прозорою габою.

В садах вечері: борщ або куліш…
На крилах яблунь стомлені зірниці,
І хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!

І хтось питає, довго не вгава…
Земля ж спочила тихо просто неба,
Сплять горобці, і гори, і трава…
О люде, люде! Нащо тобі треба

В цю мирну мить турботити її,
Свою натомлену, хорошу свою землю?
Нехай би снами мовкнули гаї
І плив туман пшеницею за греблю.

А в тиші хтось питав: про що шумиш
Рясним садком, схилившись в чорнобривці?.
Та хтось питає тихо: земле, спиш?
Уже спочила? Дай води з криниці!

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Ви чуєте?..

1959

Микола Вінграновський – Сива стомлена сутінь снігів…

Сива стомлена сутінь снігів,
Слід сорочий і лисячий слід.
І під крилами хмар-снігурів
Сонця зимнього жевріє глід.

Сиво як… сивосниву сосну
Нюха заєць і тінь свою нюха…
Так і є: з глибини в глибину,
З рук у руки, із вуха у вуха

Світ кидається й спить на ногах,
Їсть і п’є, і нема йому свята…
Димно дихають в сивих снігах
Сосеняточка і сосенята…

Так і є… І з-під хмар-снігурів
Сніговіється даль-хитавиця,
Та ще приспана сила снігів,
Та над серцем зоря-вечорниця…

1965

Микола Вінграновський – Жоржина

Впали бомби на видноколі,
Червоніла капусти грядка…
Між курганами в чорнім полі
Помирала дружина дядька.

Бігли армії, мчали роти,
Помирали дуби в гаю…
Дядько ніс на вогні Європи
Нерозстріляну юнь свою.

На стежині зосталась дружина,
А він далі на захід побіг…
Оглянувся — стоїть жоржина
На розгіллі нічних доріг.

Почорніли живі надії…
Плакав в Яссах, в Берліні звав,
Донесли йому вітровії
Цвіт жоржини в настоях трав.

Дядьку! Дядьку! Назад нестримно!
Місяць з неба кида весло…
Здрастуй, здрастуй, моя жоржино
І вербове моє село!..

Сієм зерно із патронташа,
Б’ємо в крокву навіки цвях.
Кулеметную юність нашу
Поховаємо в пшеницях…

Літо, літо… за літом збіглим
Червоніють горошком стежини.
Малиновеє плаття жоржини
Заполохане вітром білим,

Заполохане вітром в полі,
Заполохане дядька горем…
Він до неї іде поволі,
Ніжні квіти жоржини горне…

Ой жоржино, моя жоржино,
Доки в полі тобі стояти?
Йдем на люди, ідем до хати,
Проведи нас, вузька стежино!..

В полі вітер шука порожнини,
Котить небом Чумацький Віз…
Дзвонять дядькові всі стежини,
Щоб Європу сюди приніс.

Щоб Європа її благала
Йти із дядьком в своє село,
Щоб жоржину оберігала,
Майбуття щоб до неї йшло…

Крізь конґреси великодушні,
Крізь братерство, і світ, і тьму
Слуха дядько в тиші конюшні,
Як жоржина шумить йому…

В тому шумі — минуле дядька:
Червоніла капусти грядка,
Чад Європи на видноколі,
І жоржина-дружина в полі.

1956

страницу нашли по запросам:
  • вінграновський кінотриптих
Автор:
Дата:
Из той же категории: (Микола Вінграновський)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

двадцать − 2 =

Сейчас читают:
top