Микола Вінграновський – Зоряний прелюд

47890

Микола Вінграновський – Зоряний прелюд

Читайте также: Все о развитии и жизни пчеломатки

В тихім світлі нічних заграв
Пахло море вечірнім сіном…
Вітер хвилі на руки брав
І виносив на берег синій.

Ми стояли в кормі човна —
Серце в серце і руки в руки.
Ми клялися в душі до дна
Буть такими на всі розлуки.

Ти стояв у промінні, як спис,
Чорношкірий, тугий, губатий —
За сто зір від моєї хати
В свою Африку ти дививсь…

В тихім світлі нічних заграв
Пахло травами небо в морі.
Вітер хвилі на руки брав
І трусив з них на берег зорі.

1957

Микола Вінграновський – Ти схожа…

Ти схожа. Дві краплі води
Упало з весла золотого.
Ти схожа, як дві біди
Ні з того, ні з сього.

І огірок, що на столі
Лежить у грудні перед нами,
І небо, що лежить над нами
У гололідному гіллі,

Й готель, де ти прибув і вибув,
Рука на пальовій стіні, —
Це все, немов далекий вибух,
Як пам’ять втрачена мені.

1965

Микола Вінграновський – Присвячую Олександру Довженкові

Сосновий день хиливсь в сосновий вечір,
І помідорне сонце обливалось
під краном у блакитному саду,
Ще тінь сіріла,
ще бриніли квіти, —
червона кофта поливала їх, —
Ще все було!
Бринів життя світанок,
І з рук його перепустка солодка
В той дивний світ, що стане довжиною
В усе твоє швидке кіножиття…
Стриміли в небо золоті дороги,
І ти, мале й зелене, був при нім,
При нім, при нім,
маестро білім…
Нелегко оглядатися.
Нелегко,
Коли незглибна глибина перед тобою,
Перед самим тобою,
Ще вона
хвилюється, і прагне,
і віщує —
Як важко оглядатися.
Прощай!..

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Вже ночі під листопадом ночують…

1964

Микола Вінграновський – Що хулою протята хвала?..

Що хулою протята хвала?
Що хвалою протята зневидь?
В темно-синю глибінь села
Матіола розкинула невід.

Хлюпотить на обличчях слів
Лоскотливий цнотливий легіт…
Тягнуть вишні до берега снів
Матіоли невидимий невід.

Попідтинню лопух лопотить,
Наче світ мій водневий знелюдів.
Ледь тріпочуться сині хати
В матіольному синьому неводі.

1964

Микола Вінграновський – Сміятись вам, мовчати вами…

Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…

На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь,

І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,

І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.

Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.

1963

Микола Вінграновський – Де ти, мій коню…

Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю?
Зацокоти мені, коню-птах!
Може, я долю свою заспіваю
Десь попід Каневом у житах.

Літаки минаючи й вокзали,
Над землею диблячись увись,
По дорозі серця ми скакали,
Теплий пил тривог моїх куривсь…

І глибоким гордовитим ржанням
Крізь державні далі над Дніпром
Ти в’їржаа у світ моє кохання
І закляк на кручі між дібров.

І коли у розпачу хвилину
Гриз я землю з болю у гаю,
Ти будив копитом Україну
Й журно ржав на молодість мою.

Де ти, мій товаришочку чалий?
За твоїм і за моїм життям
Ще тоді удвох ми помічали
Глибину життя і майбуття…

Буде тобі сіно, і до сіна,
І земля барвінкова, й поріг,
А мені — дружина й Україна,
Сто тривог і тисяча доріг!

1962

Микола Вінграновський – Ви, як стежка, кохана…

Ви, як стежка, кохана.
Лине сон мій по вашій стежині.
З неба падають зорі в дзьоби журавлів.
На крило небокраю сіла хмара
в червоній хустині
І задумалась, тиха, над краєм землі.
Засинайте, спочиньте…
вашій мрії я серцем заграю
В бузинову сопілку дитинства свого,
Бо у ваших долонях голос мій
достига урожаєм,
Тихоплинні слова колисають його.
Засинайте, спочиньте…
Спить у казці лиха бабаюка,
На газеті заснула біля мене хороша розлука,
Чебрецями і вишнями пахне вона…
Із крила небокраю впала хмари
червона хустина,
І виглядує вірш мій,
наче хлопчик рудий, із-за тину…
Бузинова сопілка у золоті сну…

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Уже тоді, оповесні, коли…

1955

Микола Вінграновський – Серпень ліг під кущем смородини…

Серпень ліг під кущем смородини,
Шепотів: дозрівай, будь ласка, —
З неї вийшла на берег Кодими
З голубими зубами Настка.

І сміється Настуня басом
Між ромашками з лободи.
За смородиною і часом
Попід сонце йдуть поїзди.

Подалися тополі в тіні,
Прив’язалися до села…
Прителющать дощі осінні,
І — вже Насточка не мала.

І смородина не зачує,
Як під сонцем замруть поїзди.
Настка в полі, як дід, заночує
У хатиночці з лободи…

Хто там ліг під кущем смородини?
Хто шепоче: зажди, будь ласка…
У колисці німої Кодими
На хмарині гойдалась Настка.

1955

Микола Вінграновський – Перепеленят перепелиці…

Перепеленят перепелиці
Обняли тісніше у тривозі.
Покотився місяць по пшениці,
Покотився вітер по дорозі.

Вітер колоски смикнув за вуса,
Місяць рогом настромивсь на небо.
Мати-перепілка темно-руса —
Ще тісніше діточок до себе.

Хмара,

Наче піп, від виднокраю
Зупинилась слізно на городах
І хрестом у золотих розводах
Перепеленят благословляє.

1954

Микола Вінграновський – За селом, за посірілим тином…

За селом, за посірілим тином,
В лопухах великої весни,
Під бджолиним і хмариним плином
Причаївся півень навісний.

І коли з холодного порогу
Вилітає сон зорю стрічать,
Вибігає півень на дорогу
І вбиває зрошених дівчат.

Горне крильми золоту спідницю,
Мітить дзьобом вдарити між брів…
Йдуть дівчата помирать в пшеницю
Під сюрчання сірих цвіркунів.

Вип’є тіні безробітний південь,
З’їсть цибулі з хлібом — що даси.
Йде похило безробітний півень
В лопухи напитися роси…

Повен мрій дівочої загуби,
Кине крила в білий медоцвіт,
Дасть пір’їну вітрові у губи
І засне, вдивляючись у світ.

1957

Микола Вінграновський – Я думаю, як і чиню…

Я думаю, як і чиню,
Але скажи, хіба це горе,
Якщо це горе неогорне
В своїй сльозі я розчиню?

Мій труд — не горе, не приречність.
Він шлях і щастя і біди.
Впадуть на груди поїзди,
І сядуть літаки на плечі,

Дивіться також:  Микола Вінграновський – Новорічна колискова

І стане щастям все те горе!
Віддаленіє рій причин,
Відстелиться, як поле орне,
Засіяне хто знає чим —

Любов’ю вічною навічно.
Чи, може, груддям камінняч?
Не плач. Не плач. Відмовчуй, відчаю!
Т-с-с, не збуди наш сон… не плач.

1957

Микола Вінграновський – Цвітуть на білому хати…

Цвітуть на білому хати.
У грудях грудня — зими, зими.
Димів скуйовджені хвости,
І дух овечий та козиний…

Цвітуть обмерзлі криниці
Холодним квітом мармуровим.
Дитя заснуло на руці,
Як слово на долоні мови…

1965

Микола Вінграновський – В Іллі на дачі лиє дощ…

В Іллі на дачі лиє дощ,
І троє гусеняток,
Хоч так, чи так, чи як там хоч,
Скубуть траву з-під лапок.

І пішаки, як мамлюки, —
Їм бог велів загинуть…
Не пішаки, то маслюки
Шубовснуть у корзину…

Неначе все, як мало буть:
Залатане із латки
Скубе щось серце на майбуть,
Як гусеня з-під лапки.

1969

Микола Вінграновський – Ворон

Мчить теля від зляканої квочки,
Де трава розхлюпала курчат,
А за ним крізь сині молоточки
Татове і мамине дівча.

І з горба, де сонця жовту скибу
Орють хмар незаймані воли,
Розігнались, позникали з виду,
Над землею тихо попливли.

Лиш теля скружляло над стодолою
І поцілувалося з коровою,
Щоб згори не бачило дівча.
А дівча поникло під тополею,
Там, де хміль заплівся із квасолею,
Там, де можна плакать і мовчать…

На тополі ворон помирає,
Глянув вниз — чи плакав він колись?
Увостаннє землю споглядає,
Налітавсь, набачивсь — не наживсь!

Триста літ він не міняв сорочки, —
А тепер не пережить курчат!
Унизу по синіх молоточках
Йде з телям заплакане дівча.

1956

Микола Вінграновський – Щока та тінь, та тінні очі…

Щока та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті…
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.

Десь кінь ірже — його не чути,
Десь хтось іде — його не знать.
Тебе любити — не збагнути,
Прощанням щастя доганять…

Не все те є, що мало бути,
Бо й щось до нас було-збуло.
Але в кульбабі дощ забутий
І зуби білі, мов різдво.

На віки вічні і назавтра,
Як і на вчора, як тепер,
Як мерзлу землю гріє ватра, —
Доки в землі я не помер.

1979

Автор:
Дата: