О земле втрачена, явися!.. – Василь Стус

41416 О земле втрачена, явися!.. – Василь Стус

О земле втрачена, явися!.. – Василь Стус

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп’янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

Василь Стус – Безсонної ночі

Думи визбираю, мов зерня,
Ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками — в очах.

Ніч протовпиться, як п’яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.

За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми — на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом — гуркотять.

Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон — ґрати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.

Що ви ловите, телевізорні
Збожеволілі антени — погорільці?
Що ви ловите — запалим ротом —
комини почорнілі?

Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу — не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі.

Дивіться також:  Василь Стус – Чого ти ждеш?

XI.1964

Василь Стус – З дитячих спогадів

Добридень наш — гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропаx.
Куріє порох. Недалечко — шлях.
Зобіч од нього — сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п’яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.

А потім глухо загуде гудок
парокотельні — й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким “добриднем”.

Він із спецівки вийме хліба шмат —
і рідний степ ріднішає стократ.

VII.1966

Василь Стус – Отак живу: як мавпа серед мавп…

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

1968

Василь Стус – Даруйте радощі мої…

Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, йа піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.

VI.1969

Василь Стус – Костомаров у Саратові

Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?
В. Мисик

I

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів’ям — просвітку нема.

Живеш — і жди. Народжуйся — і жди.
Жди — перед сконом. Жди — у домовині.
Не назирай — літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Дивіться також:  Василь Стус – Де свінула Софія світанкова…

Ти весь — на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.

IV

Задумалася свічка —
повечоровий спах.
Розрада невеличка —
і голова в руках.
Розіп’ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам’ятаюсь досі.
Під вибухами сосон —
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам’яті провали.
Але ж і дні настали —
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ —
це біле божевілля —
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.

Василь Стус – Сто років як сконала Січ…

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.

VI.1963

Василь Стус – Дума Сковороди

Блакитний світ — як блекота,
Блакитний світ — звечірнів.
З тобою ж — тільки той і та,
і тільки те, що вірне.
Чи йми їм віри чи не йми —
вони живуть, як п’ють.
Живуть сами і ждуть сами,
сами себе кують.
А все те — хто ти, що ти сам,
а все те — ким би стати? —
Однаково: філософом
чи й до отари пастирем.
Однаковісінько. Пусте.
Живеш — і жий, і доста.
Коли ти сам собі ростеш,
і сам себе не просиш.
Бо є і зорі угорі,
і небо є вечірнє.
І є поріг, низький, як гріх,
тобі єдино вірний.

1964

Василь Стус – Море — чорна грудка печалі…

Море —
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і стогін стихії
туманом важким облягло.

Дивіться також:  Василь Стус – Вертання

*
Гусне вечір сурою корана,
і в яру струмка гортанний звук.
Стільки правди в горлі, стільки мук —
не переповісти і до рання.

*
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?

1963

Василь Стус – Звіром вити, горілку пити…

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

IV.1964

Василь Стус – Вхопився обома руками…

Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть – за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.

Василь Стус – Світанок у лісі

Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов’ї, по горло в ніч
Загорнені, почувши шум
Світання, захлинаються,
аж згіркло в горлі.
Бреде в ранковій синяві
Світанний гомін. Дерева
Стоять, мов коні, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вітер скоро осідла,
І довгі поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрічать
До себе сонце в гості.

Василь Стус – Коли на землю спадає тиша…

Коли на землю спадає тиша,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
Коли близ берега
тільки світло берегового крейсера
та жовчні очі чужих безсонь –
одне море хвилюється,
одне море не може спати,
мов доброволець,
котрий не знає,
як пахне порохом перший бій.

Коли земля повертається від сонця,
ховаючись у тінь капіта –
лістичної сутності тамбережнього материка,
високе небо Аустерліца
чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,
а людські очі
виловлюють з цілого спектра,
ніби рибу, впійману на гачок,
окремі кольори.

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Василь Стус)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

семь + двенадцать =

Сейчас читают:
top