Олег Ольжич – Піхотинець

45257

Олег Ольжич – Піхотинець

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в’ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.

Ольжич Олег – Знов вітри над землею, вітри…

Знов вітри над землею, вітри
І блакить, і розриви, і дим
Сонну землю черкає згори
Смерть черкає крилом голубим.

Ширше груди! Повніше серця!
(Бо згориш від чекання, згориш!)
Чи була коли днина, як ця,
І дівочі уста принадніш?!

О, ця днина, як п’яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!

1930

Ольжич Олег – Порцеляна

До дзвінкого водограю
З шумом балю в голові
Я збігаю по терасах,
По розсипаній жорстві.

Пруг оранжевого світла
На каміння ліг і щез,
Наче хвиля, що розквітла,
Білосніжний польонез.

І із рук байдужих квітку
Я кидаю в глибину,
Із Нормандії згадавши
Молодого старшину.

У похмурому Дюнкерку
Він сідає до стола
І мережану хустину
З рукава переклада.

25. 01. 1941

Ольжич Олег – Пророк

Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою —
Камінням сухим і чорним.

О очі мої гарячі,
Уства мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори.
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом
Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу, —
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь з Божої пращі.

Ольжич Олег – На горі під лісом — біла хатка…

На горі під лісом — біла хатка.
Біла дівчина виходить, біла цятка.
Над горою вдень шовкове небо.
(Як воно, шовкова в грудях туга).

І вночі під лісом хатка біла.
(Ах навік, навік душа сп’яніла!..)
Над горою оксамитне небо.
(Чом так в грудях оксамитно-смутно?)

Ольжич Олег – Нащо слова? Ми діло несемо…

Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.

Що вибереш, чи образ бездоганний,
А чи прообраз для усіх один?
Міцніша віра і дзвінкіший чин
За словоблудіє і за тимпани!

Дивіться також:  Біографія Олега Ольжича (Кандиби)

Ось, сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми — суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Милуйтеся! Беріть! І будьте, будьте!..

“Рінь” 1935 р.

Ольжич Олег – Поцілуєш, різко і суворо…

Є. П.

Поцілуєш, різко і суворо,
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!

Ще зіниці тугою розкриті
І сухі тривого. уста
(Скоростріли мовкнуть, перегріті,
І кіннота лаву розгорта…)

В ухах досі ще п’янюче-лунко
Дзвін копит і скреготи землі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хай дарують: в нашіх поцілунках
Наші хижі, спрагнені шаблі.

Ольжич Олег – Городок 1932 (уривок)

За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора — закон.
Там втрат не буває, де жертва —
Здобутий в огні бастіон!

Ім’ям невблаганним свободи
Здолали ми й кинули ниць
Понурі карпатські приходи,
Асфальти далеких столиць.

А тут на міста й хутори ми
Залізну накинули сіть.
Тут скрізь наше військо незриме
У хижих залогах стоїть.

Потрібно всіх у роботі,
А серце б’є, як обух.
Прокляття моїй плоті,
Що слабша за мій дух!

Їх душі — горіння і криця —
У нашому завжди гурті,
Братів, що в далеких в’язницях
І тих, що упали братів.

Майно революції — цінний
Живий боєвик повсякчас.
Сьогодні найбільшого чину
Вона зажадає від нас.

Товаришу, любий мій брате,
Хіба упокорить нас це?
Хто вмів справедливо карати,
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _*

Для тих, що нікчемні і кволі,
Заквилять про зламаний цвіт, —
Неугнутість нашої волі
І нашої віри ґраніт.

Ніколи нікому не стерти,
Що сріблом ясної сурми:
Шкодуємо тільки, що вмерти
Удруге не зможемо ми!

Дорога пряма і одверта,
І твердо іде леґіон.
Там втрат не буває, де жертва —
Здобутий в огні бастіон!

Хто має уші — хай слуха!
Хто має серце — люби!
Встає цитаделя духа —
Десятки літ боротьби.

“Вежі” 1940 р.

Ольжич Олег – Незнаному воякові (уривок з редакції 1935 року)

I

Читайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!

Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку молошність туману.
Від року до року, з весни до весни,
Від рана чекали до рана.

Вели не в майбутнє, де бурі і грім,
В минувшину спогади всі ці.
О, будьте ви прокляті кодлом усім,
І ваші діла, і річниці!

X

Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачать гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда,
Як бронза, рубін і емалі.

Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смокви і грона сочисті.
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці!

Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі-бо самому найвищих горінь
Дано осягнути вершини.

XVI

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди — на сталь перекуті в огні,
Це люди — як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, —
Хто кров’ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

Дивіться також:  Ольжич Олег – Негритянський божок

XX

О Націє, дужа і вічна, як Бог, —
Не це покоління холопів, —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?

О Націє, що над добро і над зло,
Над долю, і ласку, і кару, —
Хто, темний, не схилить поблідле чоло
В сліпучому сяйві Базару?

Хто, мертвий, не стане у праведний слід
На путі, що славою бита,
У громі грядущих огненних побід,
Що ними ти вкриєш півсвіта?

XXXII

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням навтримної волі
Від дальніх пікетів, вартових огнів
Імперії двох суxодолів.

Він віє диханням солоним, як кров
П’янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе розпоров
Кільватерним ладом ескадри.

Над диким простором Карпати — Памір,
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.

Ольжич Олег – Незнаному воякові (уривок з редакції 1940 року)

Багато нам вогників кволих мани
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні й будучини
Прожектором кинуто світло.

Ви вийшли, незнані, із темряви нор
Позничити шлях перемоги.
І знав вас поштовий брудний коридор
І сірі обніжки дороги.

Це ви написали на брукові міст
Трьох літер багряну рекляму.
Не роки життєвою мірою — зміст
Для того, хто дивиться прямо.

Лягла постанова на спокій лиця
І буря за погляди тихі.
Йдете неухильно, йдете до кінця,
І вибух голосить ваш прихід.

О, втіхо, що серце виповнюєш вкрай
По сумнівах і по ваганні!
Дорога, рогачка, березовий гай,
Як брила, як камінь на грані.

— Свідомі присяги? Свідомі шляхів?
І як небезпечні шляхи ці?
На стяг жовто-синій і зброю батьків…
І пальці холонуть на цівці.

Тепер вже тобі не відняти вінця
Твоєї єдиної пихи.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.

Чекає спокуса тебе не одна
І, повні зрадливої знади,
Прозорі озера науки, вина,
Поезії цінні каскади.

Та де той п’янкіший знайдеш водограй
І плеса синіші холодні
Як ставити ногу недбало на край
Блакитної чаші безодні!

Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з одважним життям,
Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар таємниць
І гостру петарду наказу.

Навчишся надать блискавичность думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам-на-сам
З своїм неблаганним сумлінням.

Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачать гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда
Як бронза, рубін і емалі.

Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смокви і ґрона сочисті…
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці.

Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі бо самому найвищих горінь
Дано осягнути вершини.

На страх і за кару — суди польові,
І землю поглинула тиша.
Щоб відповідь ваша — атаки нові —
Ударила тим голосніша.

Дивіться також:  Ольжич Олег – Негритянський божок

Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила поновний побір —
Всі брами нарозтіж до бранки.

І йдуть по шляхах звідусіль, як один,
Одною густою юрбою:
Меткий робітник і важкий селянин,
По зброю і просто до бою.

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили каміння.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів,
Хто кров’ю і волею сціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

Був час над усе легковажних гадок —
Імпреза і знову імпреза —
Коли заблищав по ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.

Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра — наукової бздури,
Огрядно — тупих патріотів-послів
І всіх ювілятів культури!

Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму,
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.

Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духовного гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту.

О, вір, у відваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.

І так тебе хміль наливає ущерть
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.

О, Націє, дужа і вічна, як Бог, —
Не це покоління холопів, —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?

О, Націє, що над добро і над зло,
Над долю і ласку, і кару,
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабуті Базару.

Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука як штилета.
Тремтять молоді і здорові тіла
І зводяться крила до лету.

І ми будем гідні не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий арсенал
Із плоті розкутого духа.

О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гремить крізь простори і душі.

І мертві встають, і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа, —
Страшне покоління титанів.

Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі.

О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовності ждуть
Твойого шаленого штурму.

Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря.
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням незламної волі
Від дальних пікетів, вартових огнів
Імперії Двох Суходолів.

Він віє диханням солоним, як кров,
Тугих океанових надрів,
Що їх Севастопіль на все розпоров
Кільватерним ладом ескадри.

Над хижим простором Верхів’я — Памір,
Сліпуча і вічна, як слава,
Напружена арка на цоколі гір —
Ясніє Залізна Держава.

“Вежі” 1940 р.

Автор:
Дата: