Олесь Гончар – Був я в середні віки капітаном…

41479 Олесь Гончар – Був я в середні віки капітаном…

Олесь Гончар – Був я в середні віки капітаном…

Був я в середні віки капітаном.
Пропадав по тавернах веселих.
І ще не дослідженим океаном
Сміливо я плив на хистких каравелах,
І відкрив я, упертий, мої острови,
Де ні воєн, ні сліз не було, ні крови.
Первісного неба краса полуднева,
І вітер, і сонце, й зелені дерева!..
Коханка моя на імення Людмила
Там щастя зі мною бурхливо ділила.
В столітті двадцятім, відроджений знов,
Шукать острови ті я, впертий, пішов.
Але їх немає, немає й сліда!
На їхніх широтах — кривава вода!

1943

Олесь Гончар – Нині ти не впізнала б мене

Чорний стовп до небес вироста,
Тільки кров на снігах, тільки дим:
На війні я вже сивим став,
А із дому пішов молодим.

Не пиши, не чекай, забудь.
В тилу іншого друга знайди.
Хай для вас повесні зацвітуть
Недоламані танком сади.

Нині ти не впізнала б мене.
Я не той, що студентом був.
Серце стало в мені кам’яне,
Слова ніжності я забув.

1944, Кіровоград

Олесь Гончар – Над Бугом

Сядем тут, відпочинемо, друже,
Розіславши на камінь шинель.
Ой широко розлився ти, Буже,
Ой далеко плисти до тих скель!

Кожен раз, як кисет добуваю,
Що її вишивала рука,
Пригадаю, усе пригадаю,
Поруч мене вона виника.

Біла шия в разках намиста.
Наче шовк, шелестять слова.
Де ти, зірко моя промениста,
Українко моя степова?

Зберігай, бережи свої чари,
Хай міцніють щодень, як вино.
…Багряніє на заході хмара,
Як високе моє знамено.

Дивіться також:  Олесь Гончар – Іноземці

1944

Олесь Гончар – Небо

Так тяжко, так гірко іноді буває,
Що рад би, здається, померти

в цю мить.

А глянеш у небо високе, безкрає —
І знову захочеться в світі пожить.

І знову ожие у серці розбитім
Огонь, що, здавалось, давно вже

погас.

Якісь там є тайни у вічній блакиті,
Якісь там є сили, втішаючі нас!

1944, Ближешти
(Румунія)

Олесь Гончар – Без краю топкі болота…

Без краю топкі болота,
Без краю пагубні озерця.
Перед очима встала та,
Що рицар звав би: дама серця.

Не у сталевім сяйві лат,
Як рицарі століть далеких,
Іде із лайкою солдат,
Розхристаний, на небезпеки.

І тільки вірність в серці чистім,
Як давні рицарі, несем
В непроходимості багнисті
По трасах, мощених вогнем.

1944,
Терексентміклош

Олесь Гончар – Як прийду я з війни додому

Як прийду я з війни додому,
А ти віддана будеш другому,
Не схилюся я перед тобою,
Обіймуся з своєю журбою,
Та вийду яв поле широке,
Розкажу йому горе глибоке,
Піснями гіркими заллюся,
Додому прийду —

засміюся!

Щоб не знав аніхто мої болі,
Я та вітер у чистому полі!

1944, Ближешти
(Румунія)

Олесь Гончар – Вечірня пісня

Моя ти зоре, румунські гори
Стоять кругом, кругом.
А думи вільні, а думи хвильні
Витають десь поза Дніпром.

Сіріють доти чужі навпроти,
Нічого більш нема.
А там десь дома весна знайома
Зелені руки підійма.

Зі сходу вітер духмяних квітів
Довіяв аромат.
Чиє кохання, чиї зітхання
Донеслись вітром до Карпат?

Моя ти зоре, високі гори
Нас не розлучать, ні!
Як вірна поміч, зі мною поруч
Ідеш ти завжди на війні.

1944, Херменешти
(Румунія)

Олесь Гончар – Сашенька

Часто вечорами
В тиші фронтовій,
Як далеку пісню,
Чую голос твій.

Це було далеко,
Це було давно.
Ще як в Бессарабії
Ми пили вино.

Наливала Сашенька
Із барильця нам.
Саша моя, Сашенька —
Душі пополам!

Різні наші мови,
Почуття одні.
Серце невгомонне
В мене й на війні.

Й досі вечорами,
Коли стихне бій,
Як далеку пісню,
Чую голос твій.

1944, Херменешти

Олесь Гончар – Піхотинець

Опалений полум’ям бою,
В диму прокоптілий гіркім,
Гордись, піхотинцю, собою,
Званням рядовим своїм.
Гордися, що в бурю й негоду
Ти варварську гониш орду,
Що спиш у тяжких походах
Кілька хвилин на ходу.
Що гори землі скопала
Твоя лопатка мала.
Що втома тебе валяла,
А повалить не могла.
Що в чорній окопній постелі
Тебе ніч застає глуха.
Що, змокши, твоя шинеля
Так на тобі й висиха.
Що біль поразок і горе
Найперше на себе приймав.
Гордись, що в найтяжчу пору
Надію у серці мав.
Що й чорту було б не під силу, —
Усе ти витримать зміг.
Ти пекла пройшов горнило
І все-таки — переміг!

Дивіться також:  Олесь Гончар – Л.Голота. Післяслово

1944, Херменешти

Олесь Гончар – Думи про Батьківщину

Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?

Той — мамі, а той — дружині,
Той — сестрам, а той — братам.
А я напишу — Україні!
Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

1944

Олесь Гончар – Сцена в степу

А найприкріше для мене,
Що свідків тоді, як на зло,
Цієї страшної сцени
У мене в степу не було.

Коли я наїхав на міну
І кінь мій став на диби.
По самі йому коліна
Зчесало обидві ноги.

І дивиться він похмуро,
І каже: ти думаєш, я німий.
Ти відстібаєш кобуру,
Що ж… коли хочеш… Добий!

Тоді був і я потрібний,
Коли я тебе рятував,
Тоді ти в підкови срібні
Дбайливо мене взував.

Ти у віршах тоді славословив,
Ніяк нахвалитись не міг.
А зараз ти хмуриш брови,
Коли я лежу без ніг.

Може, й для мене нежатий
Десь шелестить овес.
Може б, і я хотів мати
Аби хоч який протез.
Не думай, що я не знав,
Куди я ногою ступав.
Я теж ветеран —
Увесь із зашитих ран.
Їв би одну солому,
Пив би не воду — лід.
Якби вернувся додому
Живий… хоча й інвалід.

Дивіться також:  Біографія Олеся Гончара

Грудень, 1944

Олесь Гончар – Двоє лежали в житі…

Двоє лежали в житі,
Кров’ю стікали двоє.
А дні уже пережиті,
А дні іще не прожиті
Зійшлися над ними в житі.

Олесь Гончар – Ніч у Карпатах

Красива ніч, велика ніч,
Як марево сторіч.
Достиглий місяць з висоти
Освітлює хребти.
По каменю мій кінь ступа,
Вузька моя тропа!
Внизу озера білі хмар
І сторожкий мадяр.
З собою я везу в сідлі
Пісні моїй землі:

“Якщо убитий в цих горах,
Мій коню, буду я,
Лети на схід, лети, мов птах,
Домівка там моя.
Помчиш ти в куряві доріг,
В закровленім сідлі
Усе, що зберегти я зміг
Для рідної землі:
Мою любов, і серця кров,
І трепетні пісні,
Що, їх складаючи, ішов
В чужій я стороні…”

Висока ніч, велика ніч,
Як марево сторіч.
І, скільки мій засягне зір, —
Стоять вершини гір.

6 вересня 1944 р.,
Трансільванія

Олесь Гончар – Скільки днів уже…

Скільки днів уже, скільки ночей
Доводиться нам не спати.
Під нами, як Ноїв ковчег,
Дриґотять і гудуть Карпати.

Олесь Гончар – Трансільванський марш

Запасні в’яжу підкови
До луки сідла.
В чужі гори нам дорога,
Ніби меч, лягла.

Рвуться коні. Камінь дзвонить.
Віддає луна.
В межигір’ях, у бескеттях
Гоготить війна.

Буреломи та потоки,
Та дзвінкі мости.
Крешуть іскри на всі боки
Чорні копити.

Не впадуть на камінь роси,
Бо ми вище хмар.
В мене кінь не буде босий —
Підкує мадяр.

А не знайдеться мадяра —
Підкуєм самі.
Гори день і ніч говорять,
А були німі.

1944, Трансільванія

Олесь Гончар – В гори

Угору та вгору, один за одним.
Тисне нам сонце важке на плечі.
І сонце здіймаєм! Катовані ним,
Його ми возносим, його ми предтечі.

У плечі солоні уївся станкач.
Коней останніх покинули вчора.
Не в силі впіймати уже передач
Віддалених рація наша.

А гори

Зімкнулись, як вежі тяжкі, навкруги.
Мало в нас неба! Мало блакиті!
Впрігшись у зброю, немов у плуги,
Тягнем до неба, потом облиті.

А хочеться степу. Скоріше б із гір
На вольну зелену рівнину!
…Потріскані губи, запалений зір,
І в ньому —

готовність іти до загину.

1944, Трансільванія

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Олесь Гончар)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

5 × три =

Сейчас читают:
top