Олесь Гончар – Іноземці

Олесь Гончар – Іноземці

See also: Turkey, Anatolian fortress

І

Уночі тебе я вкраду до схід сонця,
Доручу тебе я хлопцям із обозу.
Будеш ти співати Чорноморця,
Який вивів на морозець тебе, босу.

Ми поїдем через гори, через доли,
Ти забудеш свою віллу на Дунаї.
Задніпровське там зелене поле
Про батьків твоїх тебе не запитає.

Чому ж плачеш, чом ламаєш руки,
Будеш там співать, не голосити.
Там не підеш з туги і розпуки
Щастя попідвіконню просити.

Не впаде там білий сніг завчасно
На оці блискучі чорні коси.
Не тужи, не плач, моя прекрасна,
Усміхнись, моя простоволоса!

II

Питаєш, чи я багатий,
Чи плодюча моя земля.
Мила! Ти будеш мати
Більше, аніж в короля.

У мене все небо світить
І всюди пишнота й блиск.
Горять у чохлі самоцвіти,
Набитий золотом диск.

В тяжкій, у смертельній праці
Півпланети я пішки пройшов.
Немає ні рас, ні націй,
Нема ні держав, ні мов.

Є усміх, є очі, є зваба,
Краса є людського тепла.
І над Дунаєм трави
Такі ж, як у нас на Дніпрі.

ІІІ

На Дунаї кує зозуля,
Накувала нам триста літ.
Минула і міна, і куля,
Тому що кувала зозуля,
Кувала на білий світ.

Рано кувала, на зорях,
А ти відчинила вікно.
Ой скільки зеленого моря
Хлюпнуло тоді, на зорях
У наше біле вікно!

Хіба не росте пшениця
Моя на твоїй землі,
Чи, може, не так іскриться
Лікер на твоєму столі,

Дивіться також:  Біографія Олеся Гончара

Хіба не такий солоний
Котиться піт, як град,
Коли ти полеш весною
Дбайливо свій виноград.

Хіба ти не так милуєш,
Хіба ти не плачеш вночі,
Як місячне сяйво цілую
На білім твоїм плечі

Олесь Гончар – Твоє ім’я

Іноземка! Слово це дике
Не по нутру мені.
Дам тобі ймення — інше, велике,
Мною відшукане в чорній війні.

Будеш із ним ти прийнята всюди,
Як рівня і як сестра.
Над Тисою, і над Прутом,
На берегах Дніпра.

Хто нас і чим розгородить,
Ким заборонена ти?
Суд? Окрім суду природи,
Я всі зневажаю суди.

Кордони? Які нам кордони?
Їх я не бачу ніде!
Все це лише забобони
Для темних, безсилих людей.

Бачив не раз ті стовпи смугасті,
Чув: з них сміялись бійці.
Тесляр Їх ставив! Як тин при хаті,
Як загороду вівці.

Зметено мною старе павутиння,
Я чистоти забажав.
Для сонячного проміння
Кордонів нема, немає держав.

І хоч би ти була марсіянка,
Я б тебе й там знайшов.
І ти, вікова полонянка,
Оцінила б мою любов.

Не плач, що саму покину
Тебе серед цих світлиць.
Лякає тебе павутина
Різних кордонів-границь.

Бачили ми їх немало,
Гадючих рябих стовпів,
На них матюки писали
І все, що боєць умів —

Зникають давні границі,
Немає для мене меж.
Ламаю вузькі бійниці
Старих, як повір’я, веж.

Руку дай же, кохана,
Білу руку твою.
Я, ніби квітку незнану,
Всю землю тобі даю.

Бо, йдучи від бою до бою,
Я відчував, як росту,
Здолав я ворожу зброю,
Здолав і свою сліпоту.

Мудрості криця навчила,
Всі забобони змела.
Пекла бурхливе горнило —
То школа для нас була.

Дивіться також:  Олесь Гончар – В бункері

Дай же руку, кохана.
Білу руку твою.
Я, ніби квітку незнану,
Всю землю тобі віддаю.

1945

Олесь Гончар – Знамено полку

Я завтра іду в Україну,
Яку покинув так давно.
Цілую, ставши на коліна,
Своє полкове знамено.

Дивлюсь на нього я востаннє
У нез’ясованій журбі.
Всю кров мою, мої скитання
Воно зібрало у собі.

Мій стяг! Моя багряна птице,
Усе з тобою ожива.
Вже бачу: хмарою куриться
Шляхів нестямних курява.

Вже бачу: стоїмо по груди
В траншеях в крижаній воді.
Ані хвороби, ні простуди,
Ні сталь — не брали нас тоді.

Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена

Прощай, мій стяг, і не тьмарися:
На багрянім твоїм крилі
У дзвоні, в зойках пронеслися
Моїх поривів кораблі.

Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано, — все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе!

Листопад, 1945 р.

Олесь Гончар – Умру на світанні…

Умру на світанні.
В години робочі.
Залишу вам ранок
І сиву на травах росу.
Я й там вас любитиму!
З тої праночі
Якісь для вас тайни
Сюди принесу.

Ще квіттям зійду я
В полях України,
Ще вам провіщатиму
Радості день.
Краю коханий,
Люди кохані!
Добра вам молитиму,
Сонця й пісень…

14 березня 1974 р., Ялта

Поема Олеся Гончара – 9 травня (тільки почата)

Лунко асфальт лопоче,
Мов дощ об зелений лист.
Зненацька, як ласка дівоча,
Крізь вітру блакитний свист.

Ранок в дорозі догонить,
Сміється і плаче: стань,
Скидай фронтові погони,
Свідки твоїх скитань!

Спинися, живий і щасливий,
Спинися на повнім скаку.
Не раз біля теплої гриви
Ти ж мріяв про мить таку!

Дивіться також:  Олесь Гончар – Був я в середні віки капітаном…

Коня, що парує в милі,
Звільни від тугих попруг,
Пусти у зелені хвилі,
Пусти на зелений луг!

З копит у холодних травах
Пилюку хай змиє роса.
Дивися, гаснуть заграви,
Дивися, блакить воскреса!

Дивися, як світ оживає
На наших очах отут,
Як кожне стебло посилає
Зелений тобі салют.

В мерзлій землі задубілій
Був ти зігріваний ким?
Цим ранком травнево-білим,
Який уявлявсь таким.

Саме таким, як нині,
Єдиним у тисячі літ,
Коли ув одній хвилині
Втілився цілий світ.

Коли, перерита металом,
Земля у безлічі ран
Ожила, підвелась, заграла,
Ніби живий орган.

1945

Автор:
Дата: