Олесь Гончар – Л.Голота. Післяслово

Олесь Гончар – Л.Голота. Післяслово

Писати про Олеся Гончара важко і легко водночас. Важко, бо над тобою, хоч яким би ти був відвертим і щирим, панує відчуття дистанції — особистісної і літературної; його постать захищена тим силовим полем великого таланту, яке відкидає будь-яке панібратство, фальшивість, єлейну запобігливість, так само як і зухвальство невігласів, здатних і самого Бога поплескувати по плечах…

Легко, бо для уважного читача Гончаревих творів є що прочитати між його рядків про нього ж самого, варто лише чітко поставити свої питання та не лінуватися пошукати на них відповіді в текстах. Тож, коли Валентина Данилівна Гончар, вдова письменника, дала мені до рук недруковані раніше поезії воєнних літ і я їх кілька разів прочитала, не втримавшись від спокуси ще й цитувати рядки молодого Олеся Гончара (звичайно ж, не називаючи автора) людям “поетично грамотним”, моя і їхня реакція були рівнозначними: вірші вражали молодою силою світовідчуття, філософією серця, совісністю слова. Мої слухачі намагалися вгадати автора: “Багряний?! Маланюк? Кость Герасименко?!”. Тобто поезії Олеся Гончара сорокових несуть ту ж відкриту енергетику (енергійність, наснаженість, м’язову силу рядка), що й вірші його літературних ровесників, відомих українських поетів.

Безперечним стає припущення: коли б Олесь Терентійович не обрав собі творчу дорогу прозаїка, українська поезія мала б виразного і неординарного поета Олеся Гончара. Ми не могли б сьогодні з певністю сказати, чому Олесь Гончар не поспішав з поетичним дебютом у післявоєнні роки, коли б про це не йшлося в його передньому слові до збірки “Фронтові поезії”, що побачила світ у видавництві “Дніпро” в 1985 році. Скромно оцінюючи свої давні вірші, автор пояснював читачеві: “Поетичний пунктир походу” — так було колись названо твори цього фронтового циклу, і, здається, й сьогодні з таким визначенням можна погодитись. Людина, як відомо, перебувала на фронті в умовах виняткових, до краю суворих, обставини складалися так, що навіть натурам з художніми нахилами дуже рідко випадала можливість для творчого самовияву. А душа ж прагнула виповісти свої почуття, відгукнутись на довколишнє, хоча б нашвидкуруч зафіксувати — для себе, для друзів — своє пережите”.

Дивіться також:  Олесь Гончар – Іноземці

Нині, коли все це, особистісне “для себе, для друзів” оприлюднює наше видання — перше повне видання поетичної спадщини відомого письменника, ми впевнюємося, що ці вірші мають магнетичну властивість одразу западати в серце, карбуються в пам’яті, тобто насичені справжніми струмами поезії, яку всотуєш на почуттєвому, емоційному рівні. Тепер, коли Олеся Гончара від нас віддаляють не лише версти війни, а й небесні долини, “голос звідти, з далекого” звучить особливо виразно: відлунням земних доріг і відлунням його небесних дум, які він занотував — теж віршованим рядком — 14 березня 1974 року:

  • Ще квіттям зійду я
  • В полях України,
  • Ще вам провіщатиму
  • Радості день.
  • Краю коханий,
  • Люди кохані!
  • Добра вам молитиму,
  • Сонця й пісень…

Переживши безліч драм і трагедій, Олесь Гончар зберіг трепетну юнацьку любов до рідної землі і її людей, а будучи загальновизнаним речником і патріотом українського слова, завжди з хвилюванням чекав відгуку. Цікаво, що всі його прозові твори позначені молодістю світовідчуття, яке не змогли затьмарити гони літ.

Отож, читаючи першовірші, ми знову виходимо на цілісну часову і творчу вісь великого світу Олеся Гончара, відправною точкою якого завжди була любов до всього живого, природного, незабутнього, а відтак — його слово завжди мало конкретного адресата:

  • Той — мамі, а той — дружині,
  • Той — сестрам, а той — братам.
  • А я напишу — Україні!
  • Сонцю її і степам…

1944

Ще точніше зрозуміємо витоки цих поезій, звернувшись до післямови у прижиттєвому виданні “Людини і зброї”, здійсненому “Українським письменником” в 1994 році, і прочитаємо написане рукою Олеся Терентійовича про його значною мірою автобіографічний роман: “Те, про що йдеться в цій книзі, можна було б ще назвати розповіддю про ідеалістичну чистоту юнацьких поривів, патріотичну самопожертву того покоління, яке в найдраматичніший період Великої Вітчизняної свідомо й безоглядно ставало на захист свого народу як нації, його культури, його майбуття”. Молодий Гончар був одним із тих, про кого сказав точно і зважено через півстоліття: “В грізний час випробувань вони не могли дозволити собі сумнівів та рефлексій, їхнім переконанням відповідав тільки цей, єдино можливий найсуворіший вибір”.

Дивіться також:  Біографія Олеся Гончара

Пам’ятаймо, що ця післямова названа “Слово до уважного читача”. Перечитуючи уважно твори Олеся Гончара і, зокрема, “Людину і зброю”, я була вражена десятками художніх деталей у цьому романі, які з погляду нинішнього прочитання надзвичайно виразні, промовисті. Згадаю лише один з них: «У вікнах квартир чиїсь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, усюди вони біліють як цифри “XX” — двадцятий вік…” Тобто ще в 1941 році юнак Гончар думав і відчував те, що відчуваємо сьогодні ми, називаючи наш час “зламом епох”, “перевалом тисячоліть”, врешті, “рубежем віків”. Вірші Олеся Гончара, безперечно, містять у собі те, що називають окопного правдою. Але мелодика їх диктована душею, яка ніколи не “окопувалася”, скоріше його рядки — це уривчастий подих солдата перед атакою чи після неї. Вірші, написані між двома атаками, можливо, на тій мінометній плиті, яку проніс Олесь Гончар на своїх плечах через усю Європу. Він завжди був атакуючим солдатом і атакуючим письменником:

  • Скрегоче залізом округа,
  • Смертю повітря фурчить.
  • Я знаю той ступінь напруги,
  • Коли вже ніщо не страшить.
  • Святе божевілля атаки
  • В тобі поглинає все.
  • Через яри та байраки
  • Незнавана сила несе.
  • Немає ні рідних, ні любих,
  • Нема ні жалю, ні тривог.
  • Байдужим стаєш до згуби,
  • Могутнім стаєш, як бог.

“Атака”,1942

Так, його молоді вірші були піснями молодого бога, народженого для любові і в ім’я небесної любові, але посланого в пекло XX віку, у вир війни, у світ, де “віруси наклепів та пліток мали бути б протипоказані здоровій людській натурі, адже їх плодить зло, тим-то аж дивно, що вони все ж бувають такі живучі…”

Молода пісня молодого Гончара перед вами. Почуйте її, ось вона, з тих лав, з безконечної колони «студентів-добровольців, що під поглядами проводжаючих карбують харківський брук, раптом — одним подихом, одним духом! — зривається пісня, розлога, прощальна… Ніколи не забудеш той спів, поривний, дружний, якийсь аж зухвалий, що його студбатівці, мов знак надії, наостанок дарували своїм матерям, нареченим, своєму рідному університетові… Навкруги все життя було наелектризоване тривогою, все звичне ламалось, проте ніколи, здається, як тоді, так повно не виявляла себе в юнацьких серцях готовність до самопожертви, високість духу людського” (“Слово до уважного читача”).

Дивіться також:  Олесь Гончар – Спека в горах

Високість духу, а не лише високість літературного успіху завжди виокремлювала Олеся Гончара з будь-яких ситуацій — життєвих, професійних, політичних. Цього йому багато хто не міг пробачити навіть після смерті. Але це те, що не піддається руйнуванню, що залишається закарбованим у пам’яті людини, яка прочитала бодай один твір письменника. Ось чому я впевнена, що коли розсіється морок псевдошукань і псевдовикриттів, український читач заново перечитає Олеся Гончара, а його твори будуть перевидані. Можливо, що саме “Поетичний пунктир походу” — невеличка за обсягом книжка поезій — буде почином у поверненні книг О. Гончара до уважного читача, до нас з вами.

Молода пісня молодого Гончара — одним подихом, одним духом — торкається наших сердець, передана нам руками тієї, хто завжди була йому Дружина, Сестра, Мати, кому теж судилося прочитати ці вірші, як далекі солдатські листи, що довго шукали свого адресата… Книгу упорядкувала Валентина Данилівна Гончар. Віримо, що її читатимуть багато людей. Будьмо уважними читачами. Пам’ятаймо його очі — сумовиті, уважні, бачучі, очі квітки і очі птаха, очі молодої пісні. Пам’ятаймо «прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська, — оце зараз твій голос, Україно” (“Людина і зброя”). Пам’ятаймо Того, хто над усе любив життя — як Україну з її степами і Дніпром, з її людьми, мовою і піснею, про кого ми можемо сказати сьогодні карбованими рядками його улюбленої Франкової поеми “Мойсей”:

  • Все, що мав у життю, він віддав
  • Для одної ідеї,
  • І горів, і яснів, і страждав,
  • І трудився для неї…
Автор:
Дата: