Олесь Гончар – В бункері

Олесь Гончар – В бункері

Оженився я в суботу —
А в неділю на війну.
А тепер я, брат, в піхоті
І до тещі — ні ну-ну.

Правда, є вже переправи,
Але ж трохи не з руки
До Полтави з-за Морави
З-за цієї, брат, ріки.

За столом саме в неділю
Я покинув молоду,
Так не встигши і весілля
Відгуляти до ладу.

Будьмо, друже! Будьмо, пиймо!
Що лишилося тепер?
Чоловіка взяла в прийми,
Мабуть, міліціонер.

Не знайду я, брат, такої,
Коли я останусь жив.
Так доп’ю хоч чарки тої,
Що в неділю не допив.

1945, Австрійські бункери

Олесь Гончар – Злата улічка

Камінь розігрітий аж пашить.
Втомлений, замислений іду.
Повнить сонце Улічку Злату,
Сонцю тут подобається жить.
Втомлений, замислений іду.

Прага, Праго, мій слов’янський град!
Через смерть, і горе, і біду
Я пробивсь до тебе з-за Карпат,
Мужність вніс на Улічку Злату.
Втомлений, замислений іду.

Біла чешка вийшла на балкон,
А мені перед очима — Грон,
Кров’ю писані в снігах сліди
Тих, що йшли… А не дійшли сюди.
Не забудь їх, вуличко злата!

Мирний чех бруківку заміта —
В небі ясно, ані туч, ні хмар.
Біла, як та вишенька в саду,
Чешка усміхається: наздар**
Втомлений, замислений іду.

Не забудь їх, вуличко злата —
Не забудь їх, чешко молода!

1945, Прага

Олесь Гончар – Все, що було, ми забудемо…

Все, що було, ми забудемо,
Все, що нема, ми зап’єм,
А може, їдучи Рудними,
Серце своє розіб’єм.

Горами Чорними Рудними
Завтра ми підемо знов.
І буде нам любомудрами
Прощено всякий гріх.
Столиця, далека салютами,
Згадає синів своїх.

Дивіться також:  Олесь Гончар – Був я в середні віки капітаном…

1945

Олесь Гончар – На Дунаї

Мисливець, веселий і п’яний,
Стоїть у дворі короля.
І бронзові рани рвані,
Видно, йому не болять.

З собаками на п’єдесталі,
Із луком, що вже не стріля,
Полює в епоху сталі
Він в замку пустім короля.

Жовтень 1945 р., Будапешт

Олесь Гончар – Слово про Мате Залку

За Тисою я питав:
Чи чули про нього ви?
Чи мужній до вас долітав
Голос його з Москви?

Чи знаєте, як за вас
Славний ваш син-генерал
В гарячій Іспанії згас
Серед потрісканих скал?

Скажи, покажи, мадяр,
Де він блукав юнаком:
Чи в горах оцих до хмар
Здіймався із рюкзаком,

Чи, може, отут ходив,
Де я проїжджаю конем,
Може, степи ці любив,
Що я освітив огнем.

Може, пішов на війну
Від тихих оцих озер
В подвижницьку путь земну,
Що випала нам тепер

Скажи, покажи, мадяр,
Мені Лукача слід —
Того, хто за тебе вмирав,
Вмираючи за Мадрід.

Здається, він з нами йде
У гуркоті, у диму,
Ракети сяйво бліде
Стелять до ніг йому

Ніч, а війна гримить,
Довкола гуде в горах.
Місяць крізь хмари летить,
Розіп’ятий на вітрах.

1945, Залаба

Олесь Гончар – Мисливець

Мисливець, веселий і п’яний,
Стоїть у дворі короля.
І бронзові рани рвані,
Видно, йому не болять.

З собаками на п’єдесталі,
Із луком, що вже не стріля,
Полює в епоху сталі
Він в замку пустім короля.

Жовтень 1945 р., Будапешт

Олесь Гончар – Арпад

У замку обвалені стелі
Та брухту тисячі тонн.
Хто килими тут розстелить
Між мармурових колон?

У мертвому замку сьогодні
Ніхто не засвітить вогні.
Лиже Дунай голодний
Ноги йому кам’яні.

На вході, роззявивши пащу,
Чатує карбований лев —
Чекає давно пропалих
Дунайських своїх королев.

В саду королівськім пустому
Ясний шелестить листопад.
У даль повернув невідому
Коня степового Арпад.

Куди поведеш свої орди,
В який небувалий похід?
Я знаю, що витязь гордий
З Дунаю не піде на схід!

1945, Будапешт

Олесь Гончар – В королівському палаці

Бронзовий вершник
й досі на плаці
Конає з розірваними грудьми.
Я знову у Буді. Я знов у палаці,
Як давні знайомі, зустрілися ми.
Лишилася фреска тут блідо-рожева
На закуреній димом стіні.
Чого ти всміхнулась,
чужа королево,
Що хочеш сказати мені?
Чи, може, і справді
впізнала мене ти,
Згадавши, як в зали оці
Влетів я, людина з другої планети,
З гранатою у руці!
Коли ми явились,
нові й незборні,
В розбомблене пекло твоїх палат.
І хлопець в куфайці,
вмостившись на троні,
Чистив свій теплий іще автомат.

Дивіться також:  Олесь Гончар – Бура трава без води…

1945, Будапешт

Олесь Гончар – Я без тебе не можу бути…

Я без тебе не можу бути…
І з тобою не можу теж!
Ой зеленої скільки отрути
Нині в серце моє ти ллєш!

Ой зеленої та запашної
Я п’ю нахильці із ковша,
І жаданої, і страшної,
Що вбиває і воскреша!

Олесь Гончар – Вечір на Балатоні

Чую, білі пісні лебедині
Над озерами пізніми гаснуть.
Як лілея для пісків пустині,
Ти для мене занадто прекрасна.

І лякаєш, і вабиш мене ти,
Як незвідана ще небезпека —
Я тобою, як сяйвом комети,
Зачарований буду здалека.

Володіти тобою не зможу,
Володіти я буду земними,
А тебе, ні на кого не схожу,
А тебе, як зорю невгасиму,

Пронесу у пориві єдинім,
Недосяжну, далеку, прекрасну.

Чую: білі пісні лебедині
Над озерами пізніми гаснуть.

1945, Балатон-фельдвар

Олесь Гончар – Воєнні злочинці

Коли з’являються вони
У хроніці в кіно,
Простягши руки в кайдани,
Що ждали їх давно,

І запобігливо роти
Їх кривляться в оскал, —
Тоді, дотлівши, всі ґноти
Рвуть динамітний зал…

1 зал реве од всіх болінь
Невиболілих ран.
Зненависть різних поколінь
Б’є в зляканий екран.

Мов запускають гармаші
Туди важкий метал.
Й боїться глянути фашист
З екрану в грізний зал.

В цей вечір вийди на майдан,
На Ержебет-корут.
Весь Пешт, як грізний океан.
Їх вимага на суд.

Тому, що твій продажний слід
Аж у Берлін проліг,
Тому, що хоче інвалід
Безногий власних ніг.

Тому, що скручені мости
В Дунай упали з круч.
Втікаючи, недавно ти
Зірвав їх власноруч,

Вирує місто — трибунал,
З ру’ін, як прокурор,
Підвівшись, оглядає зал
Розгніваний собор.

І сад, де голод посадив,
Замість квіток — боби,
І діти, що ти їм пошив
З ерзацу вже торби, —

Сьогодні все кричить: суди,
Спали проклятий слід,
Що, мов гадюка чорна, ліг
З Дунаю на Берлін!

Дивіться також:  Олесь Гончар – Іноземці

Спали, ніколи щоб не міг
Вже повернутись він,
Щоби не сохли матері,
Щоб не вмирав тут сміх.

1945, Будапешт

Олесь Гончар – Робітнича околице…

Робітнича околице,
Чи мене розумієш ти?
Як серце надвоє колеться
Й на попелі хоче рости!

Робітнича околице,
Зрозумій мене, зрозумій,
На твої попелища котиться
Інвалід, а не змій.

Прости мене, що безногий,
Прости мене, що без рук,
Я вірний був до знемоги,
Не зрадив твоїх запорук.

Олесь Гончар – Демобілізованому

Ти їдеш додому туди, до Дніпра.
Позаду Європа, шалена пора.

Ти згадку про неї довіку носи,
Повище підкручуй гвардійські вуси!

Були в Будапешті, були ми у Відні,
Бували багаті, бували і бідні,

Були ми і пильні, були й безтурботні,
Десятком ходили супроти сотні!

То бажані друзі, то судді суворі,
Ми й небо трусили! І падали зорі!

Всього нам дісталось! І радості, й зла,
По келиху повнім нам доля дала.

1945, Надь-Велег

Олесь Гончар – Демобілізований

Він свого не забув ще полка,
Полкових ще підметок не стер.
Козирнути ще хоче рука,
Коли мимо іде офіцер.

Він не скинув куфайку ще ту,
Яка виділа триста чортів.
Вчора бачив його на мосту —
У канати себе переплів.

Вже на фермах повис і клепа,
Підв’язавшись на них горілиць.
Завірюха мете, як і в тих степах,
Де він бивсь до чужих столиць.

Де брели по коліна бійці
У снігах від села до села.
Розплавляється сніг на руці —
Тож немало ще в ній тепла.

Ще гаряча заб’ється кров
У високім гулкім мосту.
Це господар, не гість, прийшов,
Доведе він усе до ладу.

День відо дня він ферми зшива,
Як зшивали його лікарі.
Над ним ферма, неначе жива,
Застогнавши, дрижить угорі.

Стукіт-клекіт встає над Дніпром.
Це вернулись птахи повесні
І клекочуть над рідним гніздом,
Незабутим в чужій стороні.

Не біда, що такий вітрюга,
Сніг летить, як пахучий ромен,
Як ракета весела, морга,
Спалахнувши в імлі, автоген.

Бо цей майстер багато чому
Научивсь, а що знав — не забув.
І росте в сніговійнім диму
Міст мережаний, кращий, ніж був.

1945

Автор:
Дата: