Ольжич Олег – Негритянський божок

41463 Ольжич Олег – Негритянський божок

Ольжич Олег – Негритянський божок

М. А.

Тисячолітній, дужий баобаб
Один віддав його залізні риси,
І мертвий впав на землю чорний раб,
Коли нарешті божий погляд висік.

Прикрашений, високо на стовпі,
Він став між хиж на сонному майдані,
І ніздрі бога, ласі і тупі,
Вдихали піт і курева даяній.

І все він міг. І в біснуванні свят
Він посилав за жертви, за оздоби
Жіночу плідність, жвавих немовлят,
Здоровля, дощ, війну, рабів і здобич,

А роки йшли. І пам’ята одно:
Його зривають владні білі руки…
І ось — кімната, софа і вікно,
Округлий стіл і кава до розпуки,

Мов краплі вод, стікають сірі дні.
Ні жертв, ні просьб… О, прокляте дозвілля!
Чи ж гості це, поважні і нудні?!
І бідний бог — близький до божевілля,

Та всьому є десь береги свої,
І в атмосфері суму і зневіри
Колись пізнав, угледів він її,
3 торбинкою з пітонової шкіри,

Спочатку от… ніяковість і страх,
Пізніш цікавість, як отруйне жало,
А дівчина — звелася навшпиньках,
Всміхнулася і враз… поцілувала!

Сухі уста здригнулись на таке,
Що мало зуби не блиснули білі,
І нагло… серце, дике і палке,
Забилося в метафізичнім тілі!

Могучий бог то червонів, то блід
І сіпався на вбитому гвіздкові.
Як прагнув він різкий і тужний вид
Занурити у кучері шовкові!

О брате! Наших чарів і казок
Не виявити тут нам до могили.
У мене теж у черепі гвіздок,
Я також бог, великий і безсилий…

Ольжич Олег – Чорно-синяву рінь гризучи…

Чорно-синяву рінь гризучи,
Нарікає і стогне ріка.
Поруч мене — гнучка і струнка,
Як скельниця оця на плечі.

Дивіться також:  Олег Ольжич – Піхотинець

По узбіччю, поритім від злив,
Кілька хмурих ялиць поп’ялось.
Бистриною підскочив лосось,
Каменюку ведмідь покотив.

Все могутніша мова ріки
І щороку понуріші дні.
Та в печері, при вірнім огні,
Дві міцні і гарячі руки.

Ольжич Олег – Риплять і квилять двоколесі мажі…

Риплять і квилять двоколесі мажі,
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують під степом, сірим і безкраїм.

Земля! Земля! Плодюча, повногруда!
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сім’я вибраного люду!
А дикуни — їх можна відогнати.

Жінки надвечір поновлять розмови,
Що полуднева спека перервала…
А руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.

Ольжич Олег – Приxодили…

Приxодили. Стрічали шану й страх,
Здолавши багна, пущі і вертепи.
Приносили в приплющених очах
Своє блакитно-зеленаве небо.

Ми не зазнали радости. Були
Їх пестощі рвучкі і небуденні.
Зривалися. Збиралися й ішли.
Їм скрізь були краї ще більш південні.

І діти ці, вони уже тепер
Тікають в гори, наче вовченята,
І в них під чолом — синява озер,
Неспокій хвиль і далеч необнята.

Ольжич Олег – Душа обважніла…

Душа обважніла, як жорна,
В полоні страшного і злого.
Земля благодатна і чорна
До решти знеснлила ноги.

І от її знов розбудила
Хода круторої пари.
І серцю, як перше, є мило
Стрічати вечірню отару.

Лише ковалі невсипучі,
Куючи від сходу до сходу
Металь небувалий, сліпучий,
Ворожать майбутні походи.

Ольжич Олег – Хтось метнув неминучу стрілу…

Хтось метнув неминучу стрілу.
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір.
Чисті барви на диво веселі.
Замість неба, і міста, і гір
Небувалі пливуть акварелі.

Ти, що мечеш всі стріли, один,
Тільки ласка — стріла твоя злотна:
Замість жаху бездонних глибин —
Дать уздріти барвисті полотна!

Ольжич Олег – Візія

Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.

На подвір’ях клунки, попони.
— І не в безвісті шлях цей? —
Широкогрудих коней
Зі стайні ведуть бігцем.

Дивіться також:  Біографія Олега Ольжича (Кандиби)

На г’анку ще раз мати,
А ти вже доп’яв стремен.
Хлопчак, що його не взято,
Ховається під брезент.

І рветься, рветься фіртка
Квітника зі слідами чобіт.
Обози — обози тільки.
На захід ідуть, на схід.

Ольжич Олег – Сестра, а другому — мати…

Сестра, а другому — мати.
Містечко — як сіра твань.
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!

Не бійтесь, напне до болю
Ваш шлях, як струна, прямий
Кремінно-тверда воля
Того, що є зв’язковий.

Містечко — як сіра змора,
А потім — його нема.
Лише свистіння простору,
Безумність лету сама.

Не стримать, не захитати.
Рука і дух без оков.
Товаришу мій, брате,
Нас вдруге єднає кров!

Ольжич Олег – Підзамчя

Притулене тут під горою —
Спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари, і зорі несе.

В хатках порушаються люди,
Ткачі, кушнірі, ковалі,
Шукаючи щастя чи злуди,
І чується запах землі.

Ні хмарам, ні зорям не вузько,
Сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки
Вночі стукотять до вікон.

Ольжич Олег – Люкреція

Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі
І місто мовчки зводить навкруги
Вали із частоколами колючі.

Та ще лежить над плямами полян,
Над краєм, що не розгортав ще крила,
Важкий і нерозгаданий туман,
Мов мармуру незайманого брила.

О мряко неповторної доби,
Дими з-під стріх, що стеляться так низько,
Жінки, що тчуть при огнищах собі,
Чоловіки в дощах на пасовиськах!..

Що зверне їх до мутної ріки
Від тих отар, від сивої худоби?
Етруски, умбри, хижі гірняки…
Щоб гори перейшли вони і д’оби.

І ось твоя ясна і щедра кров
На твердь і міць Латинового дуба.
І креше шлях ударами підков
Рідня царева, зайшла і нелюба.

Проста чесното юної землі…
Що Брутові і Цезарю дасть сили.
Щоб полонили море кораблі
Ілегіони сушу полонили.

Ольжич Олег – Давнім трунком, терпкістю Каяли…

Давнім трунком, терпкістю Каяли
Ці — і кров, і смерть.
Небо — княжі київські емалі.
Небо знову — твердь.

Дивіться також:  Олег Ольжич – Піхотинець

Знов не вгору несміливим зором —
В безкраї степів,
Жити повно, широко і скоро
І урвать, як спів.

Як колись, горіти і п’яніти,
Шоломом п’ючи,
І життя наопашки носити
На однім плечі.

1930

Ольжич Олег – Межа

По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і бєзсилости клітини.

А вправо ступиш — прірва і провал,
І знову сплеск, і в клекотінні виру —
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.

1937

Ольжич Олег – Археолоґія

Л. Мосендзовi

Поважна мова врочистих вiтрин.
Уривчастi передвiку аннали.
— Ми жали хлiб. Ми вигадали млин.
Ми знали мiдь. Ми завжди воювали.

— Мене забито в чесному бою,
Поховано дбайливою сiм’єю.
Як не стояти так, як я стою
В просторiй залi мудрого музею?

Так виразно ввижається менi
Палючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому куренi
Над озером з ясними берегами.

Ольжич Олег – Ольвієць

Годi! I лiру кидаю на барсову шкуру.
Серце ледаче давно — як фiал без вина.
Пiнявий трунок щасливо допито до дна,
Личить же усмiхом стрiнути правду понуру.

В мене над ложем мiй меч в пiхвi, золотом битiй.
Зойкнуло лезо й лягло на брунатiсть колiн.
Лезо — cвiчодо, i в ньому мiй вихiд один —
Завтрашнiй похiд, зеленi просторi i скити.

Завтра ступатимеш полем. А стрiли, як злива.
Десь кочовник невiдомий мою наклада.
В день такий смерть — як цiлюща вода.
В день золотий i тяжкий, як оттiйська олива.

Ольжич Олег – Ґоти

Похмурий день зачаївся в туманi.
Над бродом ржуть, полохаючись, конi.
Мiй меч бренить, та чую, що на гранi
Мене не зрадять крицевi долонi.

Учора твердо так, без повороту
Промовив: нi, суворий до останку.
I цiлу нiч пiд бурю i пiд сльoту
Процiлував я оп’янiлу бранку.

Хай анти ждуть за рiчкою в туманi,
Мене не зрадять крицевi долонi.
I тiльки образ голубий на гранi
Не осiнить мої гарячi скронi.

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Олег Ольжич)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

пять × 1 =

Сейчас читают:
top