Рильський Максим – Троянди й виноград

Рильський Максим – Троянди й виноград

Із поля дівчина утомлена прийшла
І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,
За сапку — і в квітник, де рожа розцвіла,
Де кучерявляться кущі любистку й м’яти.

З путі далекої вернувся машиніст,
Укритий порохом, увесь пропахлий димом,-
До виноградника! — Чи мільдью часом лист
Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!

В саду колгоспному допитливий юнак
Опилення тонкі досліджує закони,-
А так же хороше над чорним грунтом мак
Переливається, мов полум’я червоне!

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику валку, що ніжно серце тисне
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
6 вересня 1955 р Київ

Рильський Максим – Спасибі

Яке це славне слово — хлібороб,-
Що жартома ще звуть і гречкосієм!
До слів найкращих я вписав його б,
До тих, які ми серцем розумієм!
Який це труд, який солоний піт,
Яка жага і втома життєдайна!
Ну, безперечно, знає цілий світ
Про роль почесну трактора й комбайна.
Спасибі їм: помічники живі
Вони у чеснім хліборобськім щасті…
Та треба працювать і голові,
Докласти треба руки мозолясті,
Щоб красувався вбогий переліг
Нечувано багатим урожаєм,
Щоб гречка розливалася, як сніг,
Пшениця слалась маревом безкраїм,
Щоб кукурудза в строгому ладу
Підкорювала все нові простори,
Щоб жайворонки пісню молоду
Підносили над колосисте море,
Щоб хліб, як сонце, сяяв на столі
У кожній хаті, домі та колибі…
Уклін земний працівникам землі!
Вам, сіячі, плугатарі,— спасибі!
9 вересня 1960 p. Гагра

Дивіться також:  Максим Рильський – Сільський сонет

Рильський Максим – Солов’ям України

В розлуці а вами, солов’ї Вкраїни,
Так ниє серце, що аж сміх бере
З самого себе. Хоч воно й старе,
А в рідний край, як в юність давню, лине.

Дива Версаля, Лувру красота
Та й Ейфелева башта не поможе.
Воно, звичайно, гостеві негоже
В Парижі думать про свої міста,

Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру,
Про Голосіївський веселий гай,-
Булонський ліс, поете, споглядай,
Подібний i до раю, і до виру!

Тут люди приязні. Навкруг рясні
Стоять сади, платани і каштани,
Та шелест верб у пам’яті не тане,
Вія ще чутніший тут, на чужині.

Ти груди краєш поглядом дитини,
Печеш і мучиш, рідний краю мій,

П’яниш, як жоден на землі напій…
Тужу за вами, солов’ї Вкраїни!

29 травня і 957 р Париж

Рильський Максим – Шлях

Шлях без краю лежить… а над шляхом — імла,
Шлях, камінням укритий, тернистий,
І життя на той шлях вже мене посила.
Чи дійду ж до кінця його чесний і чистий?
Чи в знемозі впаду, притулюсь до землі
І брехнею й неправдою вкриюсь,
Чи дійду до мети з потом я на чолі
І сльозами утіхи умиюсь?
Як впаду і скажу, що не маю снаги,-
Чи хто буде мене рятувати,
Як почнуть кепкувать з мене злі вороги —
Чи хто буде і з них кепкувати?
Чи я сам одиноко і сумно піду,
І зневірюсь в меті, і заплачу,
А чи друзів таки на шляху тім знайду
І надію і в інших побачу?!

1910

Рильський Максим – Художник

Миколі Балсанові

Густими барвами земними
Він звеселяє полотно,
І чим рясніш воно цвістиме,
Тим довше житиме воно.

Не кожну фарбу, що потрапить
Йому під руку, він бере,
Життя не кожний марний клапоть,-
Лиш те з життя, що не умре!

Дивіться також:  Максим Рильський – Згадай, безумче!

Але буває, що в дрібниці
У сонця відсвіті легкім
Велике сяєво таїться,
Як в іскрі — блискавка і грім.

Листка осіннє опадання,
Повита інеєм трава,-
Вість про весняне розцвітання,
Розгадка давнього нова!

Та найпишніше там цвітіння,
Найвище серце там зліта,
Де рух, де дія, де горіння,
Чуттів і мислей повнота.

Тому він з пристрастю такою
Малює море без країв,
Часи не сну, а неспокою,
Великих Партії сивів.

Він пильний, сміливий, стоокий,
Ніщо від нього не втече,
Минулі і майбутні роки
Він підіймає на плече.

Він — труд, він — гнів, він — спів любові,
Він там, де люди й боротьба,
Він — братній усміх юнакові,
Він — меч повсталого раба.

І ми читаємо з картини:
Яке глибоке щастя — жить,
Буть гідним імені людини,
Народу й людськості служить!

12 жовтня 1954 р

Рильський Максим – Шопен

Шопена вальс… Ну хто не грав його
І хто не слухав? На чиїх устах
Не виникала усмішка примхлива,
В чиїх очах не заблищала іскра
Напівкохання чи напівжурби
Від звуків тих кокетно-своєвільних,
Сумних, як вечір золотого дня,
Жагучих, як нескінчеиий цілунок?

Шопена вальс, пробреньканий невміло
На піаніно, що, мовляв поет,
У неладі “достигло идеала”,
О! даль яку він срібну відслонив
Мені в цей час вечірньої утоми,
Коли шукає злагідніле серце
Ласкавих ліній і негострих фарб,
А десь ховає і жагу, і пристрасть,
І мрію, й силу, як земля ховає
Непереборні парості трави…

В сніги, у сиву сніжну невідомість,
Мережані, оздобні линуть сани,
І в них, як сонце, блиснув із-під вій
Лукавий чи журливий — хто вгадає? —
Гарячий чи холодний-хто, збагне ?-
Останній, може, може, перший усміх.
Це щастя! Щастя! Руки простягаю
Б’є сніг із-під холодних копитів,
Метнулось гайвороння край дороги

Дивіться також:  Рильський Максим – Жага

I простяглась пустиня навкруги.
Сідлать коня! Гей, у погоню швидше І
Це щастя! Щастя! — Я приліг до гриви,
Я втис у теплі боки остроги —
І знову бачу .те лице, що ледве
Із хутра виглядає… Що мені?
Невже то сльози на її очах?
То сльози радості — хто теє скаже?
То сльози смутку-хто те розгада?

А вечір палить вікна незнайомі,
А синя хмара жаром пройнялася,
А синій ліс просвічує огнем,
А вітер віти клонить і співає
Мені в ушах… Це щастя! Це любов!
Це безнадія ! Пане Фредеріку,

Я знаю, що ні вітру, ні саней,
Ані коня немає в вашім вальсі,
Що все це — тільки вигадка моя
Проте… Нехай вам Польща , чи Жорж Занд
Коханки дві, однаково жорстокі! —
Навіяли той ніжний вихор звуків,-
Ну й що ж по тому? А сьогодні я
Люблю свій сон і вас люблю за нього,
Примхливий худорлявий музиканте…

1934 p.

Рильський Максим – Шпаки

Знов прибули до нашої шпаківні
Її, мабуть, торішні хазяї
І зразу співи почали свої,
Насмішкуватим спрямуванням дивні.

Оригінальності від них не ждіть:
Шпаки — це імітатори веселі;
То іволга у лісні їх дзвенить,
То хлопчик, друзів кличучи, свистить,
То соловейко розсипав трелі,
То колесо немазане скрипить.

Такі ото сусіди наші втішні.
Шпак не від того, щоб, як спілі вишні,
Покуштувати, що воно на смак,-
Та садових повзучих розбишак,

Неситу гусінь, вишить так ретельно,
Що той грішок не майте за смертельний,
Шануйте друга… Де яс таки без хиб
Ви друга на землі найти могли б?

27 квітня 1964 р.
Київ

Автор:
Дата: