Сосюра Володимир – Гей, рум’яні мої небокраї…

41401 Сосюра Володимир – Гей, рум’яні мої небокраї…

Сосюра Володимир – Гей, рум’яні мої небокраї…

Гей, рум’яні мої небокраї,
ви, міста, гомінливі кругом!
По країні весна пролітає
і шумить журавлиним крилом.

Пролітає над полем, над гаєм,
сипле квіти з ясного чола.
їй у відповідь серце співає,
стільки в ньому і світла, й тепла!

Вся вона, як усмішка дитини,
як усмішка дитини у сні…
І пливуть, як веселки, години,
і вітання, й музика, й пісні.

Хай сніги простяглися безкраї,
сиві хмари закрили блакить,-
по країні весна пролітає
і крилом журавлиним шумить.

1938

Сосюра Володимир – Ганна Йванівна

Я пам’ятаю вчительку мою,
просту, і скромну, і завжди спокійну.
Вона любила школярів сім’ю,
Як ми її, задуману і мрійну.
Як мати, Ганна Иванівна була,
вона із нас не лаяла нікого.
Завжди усмішка лагідна цвіла
їй на вустах. Турботи і тривоги
вона сприймала в спокої своїм
так мужньо й твердо. Наче рідний дім,
для нас була сільська далека школа.
Я не забуду вчительку ніколи,
яку любив всім серденьком малим.
Завжди привітна, тиха й ясночола,
вона нічим не силувала нас,
але при ній такий був тихий клас,
як сад без вітру. З нами часто в поле
вона ходила й вчила нас любить
свій рідний край, як сонце, як блакить,
як всю природу: знать, як звуться квіти,
не драть гніздечок і не мучить птиць.
Цвіли далекі спалахи зірниць,
і перла рос на скошенеє жито
вже сіяв вечір… Вчителько моя,
хіба забуть тебе в ці дні я можу!
В душі моїй твій тихий зір сія
привітом дальнім. В серці, наче рожу,
про тебе пам’ять пісня зберегла.
Для мене матір’ю ти другою була.

1949

Сосюра Володимир – Коли світало

Вони його спіймали край вокзалу
і кинули, безсилого од ран,
в глухий підвал… Водою і металом,
як люті пси, вони його терзали,
а він мовчав, маленький партизан.

Дивіться також:  Сосюра Володимир – Хто в рідному краї тепло здобуває…

Вони по нім підборами гриміли,
мов крізь туман, звучав глузливий сміх…
І як його не мучили, не били, —
він повен був для них страшної сили,
не видав він товаришів своїх.

Минала ніч, пливли години хмурі,
а він в кутку скривавлений стогнав,
пригадуючи дні свої безжурі…
“Прощай, Вітчизно!..” на холоднім мурі
він перед смертю кров’ю написав.

І бачив він в останнюю хвилину,
коли спиняло серце кволий біг,
усю в квітках щасливу Батьківщину
і радісних ровесників своїх…

Вони з книжками йдуть до школи тої,
де вчився й він, і чутно їхній спів,
що у садах віддзвонює луною…
Їх школа жде привітно під горою,
Своє життя за них він положив.

Помер маленький… Почало світати…
Він, як живий, біля стіни лежав…
Йому на грудях рук не склала мати.
Лиш сонця промінь крізь залізні ґрати
на мертвий пальчик, як сльоза, упав.
1948

Сосюра Володимир – Коли потяг у даль загуркоче…

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зори,
і огні з-під опущених вій-
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі-
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет-
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Дивіться також:  Володимир Сосюра – Вже осені кругом передчуття…

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б ,свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос — і коси,
твої коси сумні цілувать…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

Сосюра Володимир – До брата

На мові нашій дня печать.
Вона — як сяйво серед ночі…
її не можна забувать,
Вона душі твоєї очі.

Єднає з піснею в гаю
Вона з життям тебе любовно…
Коли ж забудеш рідну мову,
Загубиш душу ти свою.

Коли йдучи з труда дороги,
Слова не ті вкладеш в уста,
Немов піджак з плеча чужого
Для тебе мова буде та.

Немов чужого саду віти,
Тієї мови пишний цвіт.
Не зможеш нею ти творити,
Знання засвоювать як слід.

Нічним зів’янеш синьогубцем…
На мові нашій дня печать.
Національним самогубцем
Невже ти, брате, хочеш стать?

Яке прекрасне рідне слово!
Воно — не світ, а всі світи…
Шевченка мову і Франкову
Невже під ноги кинеш ти?

Невже забудеш слово “мати”,
Ту, що дала тобі життя,
І підеш, наче тінь крилата,
Блукати в тьмі без вороття.

У небуття підеш, в нікуди,
Сліпим до сонячних висот.
Невже народ мій мову губить!?
Не вірю я! Це не народ!

Окремі люди. їм не знати
Сяйливих творчості висот.
І хай людей таких багато,
Але нас більше! Ми — народ!

Я вірю в тебе, моя мати.
Мій бог, що дивиться з висот.
В народів інших старцювати
Повік не буде мій народ!

Ні, наша мова не загине,
Її не знищать сили злі!
Ти власним світом, Україно,
Сіяти будеш на землі.

Сосюра Володимир – Осінь

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.

Дивіться також:  Володимир Сосюра – Марії

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.

1938

Сосюра Володимир – Люблю весну, та хто її не любить…

Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвіте, як пишний сад.
І, мов у сні, шепочуть листя губи,
І квіти шлють солодкий аромат.

Люблю весну, коли плюскочуть ріки,
Коли рида од щастя соловей
І заглядає сонце під повіки
У тишині задуманих алей…

Люблю, коли блукає місяць в травах,
Хатини білить променем своїм
І п’є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманів дим…

Весна вдягла у зелень віти в дуба,
уже курличуть в небі журавлі.
Люблю весну, та хто її не любить
на цій чудесній, радісній землі!

1950

Сосюра Володимир – Літо

Ходить літо берегами
в шумі яворів,
і замовкнув над полями
журавлиний спів.

В хвиль блакитнім прудководді
сонце порина…
і в барвистім хороводі
одцвіла весна.

Тане хмарка кучерява
в небі голубім.
Мліє день, і мліють трави
в лузі запашнім.

Але труд забув про втому,
про квіток печаль,
і у полі золотому
дзвонить гостра сталь.

Суне силою своєю,
як грози потік,
і прощаються з землею
колоски навік…

Та ніхто із них не знає,
що в хвилини злі
з їх печалі виростає
радість на землі.

1951

Сосюра Володимир – Солов’їні далі, далі солов’їні…

Солов’їні далі, далі солов’їні…
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.
На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.
Знову серце б’ється молодо і дзвінко.

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.

У росі фіалки, ріки у тумані…
В серці сяють очі, рідні і кохані…
В птичім щебетанні все кругом проснулось,
і до мене знову молодість вернулась.

Я іду до гаю, і в блакить безкраю
серце моє лине й птицею співає
про весну чудесну на моїй Вкраїні…
Солов’їні далі, далі солов’їні!

1961

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Володимир Сосюра)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

3 × четыре =

Сейчас читают:
top