Сосюра Володимир – Хто в рідному краї тепло здобуває…

41403 Сосюра Володимир – Хто в рідному краї тепло здобуває…

Сосюра Володимир – Хто в рідному краї тепло здобуває…

Хто в рідному краї тепло здобуває
З пластів у підземнім бою,
Хто в полі ростить все нові урожаї,
Той любить Вітчизну свою.

Хто молодість нашу і світ ясновидий
Леліє у ріднім краю,
Хто ворога серцем усім ненавидить,
Той любить Вітчизну свою.

Тому вона рідна, тому вона мила
Й миліша за інші краї.
Як мати, вона нас для щастя зростила,
Тож будем любити її!

Квітучих садів нахиляються віти…
Вона ж як весна молода!
Для неї, для неї і жити й творити
Під прапором миру й труда!
1955

Сосюра Володимир – Хлопчик

У полоні білому, в Одесі,
я згадав: у гуркоті навал
по мосту йшов хлопчик літ на десять
і свистів “Інтернаціонал”.

Вдалині хиталися дерева
і синів задумано прибій…
Раптом крик повітря полудневе
пронизав наказом гострим: “Стій!”

Грубий крик і клацання затвора,
і лякливе лопотіння ніг…
Але куля зла і гострозора
перетнула хлопчикові біг…

Перетнула, кинула на камінь,
на гарячий на південний брук…
Кров забила чорними струмками
й розпливлась біля обличчя й рук…

І коли вечірня позолота
залила загравами квартал,
посинів навік маленький ротик,
що свистів “Інтернаціонал”…

1934

Сосюра Володимир – Учитель

Учитель мій! Як ми тебе любили,
як слухали тебе в полоні юних мрій!
У пам’яті моїй тримає років сила
твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

Ти нас повів закохано і сміло
в незнаний світ, чудесних повний чар.
В твоїх словах, що ми в серцях лишили,
пізнали ми любові й дружби жар.

Закони вод, вітрів, і хмар, і світла
одкрились нам у ті далекі дні.
З тобою наша молодість розквітла
і наших дум пориви огняні.

Як гарно нам в фантазії просторах
було блукать, все чарувало нас.
Звучав наш сміх в широких коридорах
під час перерв у той далекий час.

Твій добрий зір в моїй уяві лине…
Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,
ти вчив любити подвиги людини,
красу труда й безсмертний рідний край.

Ось ти ідеш повільною ходою
і слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малі, вітаємось з тобою,
і тепло так всміхаєшся ти нам.

Урок останній. Сонце над землею
сіяло нам. Ми радісні були.
І у життя тепло душі твоєї
ми крізь вітри й негоди понесли.

Дивіться також:  Володимир Сосюра – Вже осені кругом передчуття…

Василь Мефодич, по тобі в скорботі
з нас не один заплакав і зітхнув,
коли в далекій рідній Третій Роті
на цвинтарі навіки ти заснув.

І хай з тих днів згубили лік ми рокам,
завжди, завжди, як сонячний салют,
для нас сіяє подвигом високим
твій благородний, безкорисний труд.

1956

Сосюра Володимир – Шахти, терикони…

Шахти, терикони,
заводські вогні…
Місяць в травах тоне…
І пісні, пісні…

Доля ти піснярська,
доленько моя!
Сторона шахтарська,
син твій, син твій я!

Там, де обрій, в полі
неба мрійна гать.
Золоті тополі
за Дінцем шумлять.

Про крейдяні гори
не забуду я,
де молилась зорям
матінка моя.

Піснею лечу я
над простором нив,
землю я цілую,
по якій ходив.

Кров моя вирує
в жилах, наче спів…
Землю я цілую,
ту, що полюбив.
1955

Сосюра Володимир – Як я люблю тебе, мій краю вугляний…

Як я люблю тебе, мій краю вугляний,
твій кожний камінець, твою билину кожну,
де я пішов на бій за щастя вдаль тривожну,
що снилося мені в заграві заводській…

Коли доводиться в краях твоїх бувати,
од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь…
Щоб сили для пісень джерельної набрати,
я серцем до землі донецької тулюсь.

Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,
і рейок димний дзвін, і шахти на горі,
куди біжать, біжать вагончики з заводу,
смуглява дітвора, щасливі матері…

Це там, це там, це там зростали ми й любили,
і я горджусь, що я землі моєї син,
де силу мускулів машини замінили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін,

Щоб він злетів орлом в простори наукові,
щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.
Я шлю тобі слова безмірної любові,
донецький краю мій, на твій громохкий шлях.

Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою
і прокладай нову, іще не знану путь!
В майбутнє ідучи веселою ходою,
у щасті про свого поета не забудь.

1959

Сосюра Володимир – Я пам’ятаю: у забої…

Я пам’ятаю: у забої
рубали вугіль шахтарі,
де каганець боровся з тьмою,
як промінь ранньої зорі.

Там, над землею, неба шати,
весняних сповнені окрас.
Як важко лежачи рубати
блискучий вугіль раз у раз!

Але повіяв на дороги
свободи вітер весняний,
і шахтарям на допомогу
прийшли машини у забій.

Вони помножили нам сили
за щастя в трудовій борні,
і кайла крицю замінили
комбайна мускули стальні.

Як сон далекий, рабства роки…
Погаснув каганець блідий,
і сяйва денного потоки
прийшли з машинами в забій.

Немов пройшли весняні грози
у штреках, темних і глухих…
Гуркочуть там електровози,
де коногона свист затих.

Іде шахтар. У нього сяб
маленьке сонце на чолі.
І серце піснею вітає
Атланта рідної землі.

Дивіться також:  Володимир Сосюра – Марії

За день у ночі горобині
він бився з тьмою недарма.
Це він, на радість Батьківщині,
всю землю на плечах трима.

1956

Сосюра Володимир – Червона зима

I

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

На щебінь часто ми до Сущенка ходили,
за це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дівчат в половниках любили…
О свіжий дух степів, о поцілунків смак!..

Де шахти на горі щодня малюють зорі,
під зойки димарів так просто ми жили,
училися писать, звичайно, на заборі…
та били лисичан, щоб до дівчат не йшли.

Ну як мені забуть далеку Білу Гору
і теплий блиск очей (там трави в тумані…),
що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору
носився з вітром я скажено на коні?..

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,
і все мені завод невпинно цокотить,
і вороток скрипить про дні минулі милі,
коли повстали ми і йшли Петлюру бить…

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин.

II

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди-
Шикують злидні нас, юнак до юнака.

Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі…
коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…
А мати не прийшла на бій випроводжати, —
і серце іноді невільно защемить-

Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…
І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт —
Але не боїмось ми банд злотопогонних, —
уже не мало їх пустили ми під лід —

Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди —
Шикують злидні нас, юнак до юнака.

III

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —
Вже міст через Донець давно прогуркотів…
Стою біля дверей — і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів…

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —
нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”
Сходили на базар, помилися у бані, —
я вірші став писать під вечір золотий —

Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю
раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…
Й ми знов підем на бій за владу робітничу…
О, не забуть мені Червону ту зиму!

IV

Дивіться також:  Біографія Володимира Сосюри

Вкраїну з краю в край проходили з боями…
Червоне танув сніг в пожежах барикад —
І громом молодим котилося над нами,
лунало на ланах: “Вперед за владу Рад!”

І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,
і навіть вітер нам доріг не замітав.
Дівчата нам стрічки червоні пришивали,
і хлопці радо йшли озброєні до лав.

V

І знов Донеччина… і вітер верби хилить…
Й не віриться, що знов побачу я село,
давно покинуте, таке до болю миле…
Але багато з нас додому не прийшло…

І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…
Така знайома путь з дитинства ще мені…
Тут рвали восени ми глід червоноокий,
тут рвав я квіти чар кохання восени…

Вясе станція… завод… і рейки заблищали
під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…
І в небо простяглись і небо запутляли
незчислені ряди високодимних труб —

Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…
О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!
Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,
чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..

VI

О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…
Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти
мене давно зміняв на темну домовину,
зміняв мене давно на схилені хрести…

Ти ж так мене чекав… казав, що “з фронту скоро
Володька галіфе для мене привезе…”.
Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору,
тепер уже тобі не треба галіфе…

VII

Колеса тупо б’ють… по рейках перебої…
Вже міст через Донець давно прогуркотів-
Стою біля дверей… і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів.

VIII

Широко розляглось з важким гарчанням місто…
і вітер з моря шле солоний теплий дух…
і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,
що заквітчали ніч безсоромну й руду…

Каштани по боках… каміння душу давить…
на вулицях вузьких прискорено йдемо.
Недавно тут були і греки, і зуави,-
справляв тут капітал свій золотий содом…

І чітко мірний крок ряди сотень хитає…
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…
Здається, я і є, і мов мене немає,
то “я” моє злилось з народу “ми” святим.

Прискорено йдемо за днем золотокрилим,
туди, де криці дзвін напружено гуде…
І маком прапори колони рясно вкрили —
і квітне маком бій, гарячий бій сердець…

IX

Все вище шлях важкий… внизу гудуть бетони…
золотобарвним сном душа палахкотить…
Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,
кидає ранок зір на небосхил гнідий.

Згорнула вже давно холодні сиві рядна
тільки для нас зима… навколо все в цвіту…
Із зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну
години перемог тільки для нас прядуть.

1921

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Володимир Сосюра)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

четыре × 4 =

Сейчас читают:
top