Василь Стус – Чого ти ждеш?

43459

Василь Стус – Чого ти ждеш?

Чого ти ждеш? Скажи — чого ти ждеш?
Кого ти виглядаєш з-перед світу?
Кого ти сподіваєшся зустріти,
а най і стрінеш — віри не доймеш?
Тамтого світу закуток глухий,
а в ньому жінка, здумана зігзиця,
шепоче спрагло: боже, най святиться,
о най святиться край проклятий мій.

Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.
I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба.
I всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла луниться глибінь
опівнічна.
Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла
під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцімто даєш.

Василь Стус – Громадяни, дотримуйтесь тиші…

— Громадяни, дотримуйтесь тиші,
вимагають чотири щити навколо високої вежі,
де великими літерами зазначено
“Всесоюзний науково-дослідний центр
по акліматизації картоплі на Марсі”.
— Колись вона була дешевша за сірники,
патетично вигукує високий дідусь,
гладячи рукою кота,
що визирає з-під пальта,
яке бувало в бувальцях.
— Ви бачили, в них ніколи не гасне світло,
підносить догори пальця
облисілий пенсіонер у пенсне
(тільки тепер він відриваєится від фоліанту).
— Да-да, докидає літній чоловік
у пожмаканім костюмі,
і важко второпати, про що він думає.
— Героїчна, подиву гідна робота,
компетентно протягує людина в штатському,
при цьому він владно обдивляє численний гурт,
що зібрався перед брамою,
і жде, коли ж, нарешті,
можна буде пекти картоплю на вулицях.
— Ось де повчитися, як треба служити народові,
мрійливо виспівує білява дівчина,
для якої любов до народу
означає тільки плотську любов.
З виразом облич як на сповіді
люди побожно прислухаються
до врочистого гамору за муром.
Pаптом звідти долинає хтивий дівочий веpеск.
Високий дідуган витягує суху шию,
вуха його нашоpошені як у зайця.
Iнтелигент, втупившись у читання,
мало не носом водить по стоpінках.
Зніяковілий чоловік у пожмаканім костюмі
починає стаpанно пpигладжувати pуками
пасмуги на лацканах.
Людина у штатському відходить у тінь
і там, ніби свічки, запалюе очі:
спочатку починає жевpіти одне, потім дpуге.
Білява дівчина стає схожою на весталку.
Натовпом ходить оpганізований кашель,
настільки стpашний, що обличчя деяких
скидаються на сині баклажани.
Дівочі веpески не вщухають.
Вони pостуть і pостуть,
починається дика оpгія,
тлусті муpи заходяться сміхом,
що збігає із них, як тісто.
Люди нишкнуть,похиляючи голови,
ні паpи з уст.
Тимчасом на муp видиpається гаpна гейша
і показує натовпові язика.

Дивіться також:  Василь Стус – Напевне, так і треба…

Василь Стус – У цьому полі, синьому, як льон…

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,А в цьому полі, синьому, як льон,
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. I власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти
і кожен супротивник — у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.

Василь Стус – Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік…

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.
I я солдат, що після всіх скорочень
попав сюди — докантувати строку,
одержав за зразкове воєнробство
(були солдатські жарти — воєнраб)
увільнення.
Напевне, цілий рік
проживши між боліт, ялин, казарм,
до міста не показуючи носа,
я звикнув пити був (замість горілки —
трійний одеколон). Онучі прати
хоч раз на місяць. Згадувать дівчат,
що буцімто в житті одним і снили,
аби мені віддати свій вінок.
Пускати в діло свій солдатський пасок,
розповідать солоні анекдоти.
Навчився сачкувати так майстерно,
немов солдат, що добуває строк.
Отож — Тагіл. Не пам’ятаю — парк
чи сквер міський зібрав великий натовп
щасливих гаволовів: школярі,
студенти, металурги, кагебісти,
наш брат солдат, старі пенсіонери —
дивилися на виставку собак.
I то було видовище, скажу вам:
орденоносні пси — могутні груди,
обвішані медалями, а морди —
пихаті, як в заслужених митців
чи лаврейованих міліцйонерів —
подзенькуючи бляшками, проходять,
зневагою вшановуючи натовп,
а біля них, тримаючи побожно
ланцюг, — щасливі власники собак.
О мить блаженства — і людей і псів!
Одні — щасливі ницістю своєю
і пpиналежністю чотиpиногим
так низько хиляться благочестиво
пеpед Н і ч и м, що зветься зокіл.
А дpугі — на хpебтах своїх довгастих
несуть такий тягаp своєї слави,
аж закипає від обpази кpов
в собачім сеpці: ось воно, мовляв
мистецтво для безpогих. Гніт тяжкий
зумисних демокpатій. П е p е д к и м
демонстpуватимем ясновельможність
своїх заслуг і подвигів ? Кого
вщасливлювати власною явою ?
К о м у показувати псову міць,
деpжавну гоpдовитість і незламність ?
Я був у натовпі. Я був н і к и м.
Я соpом відчував за власну ницість,
за воєнpабство. I безміpний жаль
виповнював мою голодну душу,
що я не пес. Оpденоносний пес.

Дивіться також:  Василь Стус – Вертання

Василь Стус – Цей біль – як алкоголь агоній…

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

Василь Стус – Раз на тиждень…

Раз на тиждень
Вони викопуються з землі,
з нірки, сизої од самотності,
і збираються разом.
Кожен кріт уявляє себе людиною,
забуваючи, що він кріт,
але забувши, який він кріт,
йому важко уявити себе людиною.
I тоді вони силують себе,
щоб пригадати небо над головою,
уявляють світанні кольори
ніч вечір дощові хмари
поки стає важко й помітити
що неба небо
розточене по нірках
сховалось під землею
їхня натура
стає кожному за найбільший тягар
важчий за землю
що провисла над головою
важчий за оскарження зниклого неба
важчий за існування
іншими днями
вони почуваються щасливими
і тоді їх виповнюе
тьмяна радість
і тоді заклопотані
I
вони забувають
що на їхніх відгодованих спинах
тримається земна і небесна твердь
Обидві тверді існують упереміш
і вони просто не помічають жодної
Але мученики свого щастя
кроти потребують забутого горя
мовби повітря
це допомагає травленню
і раз на тиждень
кроти викопуються з землі.

Василь Стус – Марко Безсмертний

Напередодні всенародного свята
покинувши могилу,
Марко виграбався на світ,
розрівняв землю,
щоб ніхто не помітив утечі,
зайшов до найближчого райкому партії,
вбрався в службовий одяг
(йому попалися червоні сап’янці,
сині шаровари з червоним поясом
і сорочка з вишиваною манішкою
на всі груди).
Треба було чимось прикрити
свою голомозу голову,
але не було нічого підхожого,
довелося задовольнитися
шапкою з молодого оленя.
Тепер можна й відзначити
десятилітній ювілей своєї смерті.
I Марко, махнувши рукою,
вирішив проциндрити
частину заощаджених за десять років
партійних внесків:
у гастрономі купив пляшку Московської,
банку кільки в томатному соусі,
головку цибулі
і півбуханки житнього хліба.
Спорядивши сітку,
він повернувся на цвинтар,
випив, закусив
і блаженно полежавши горілиць
подався на урочистості

Дивіться також:  Біографія Василя Стуса

Світ відзначав 100-літній ювілей
Володимира Iлліча Леніна.

Василь Стус – Вдасться чи ні…

Вдасться чи ні
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи ні?
Cтарий терикон шахти 10-біс,
де ти в дитинстві збирав вугілля,
обріс чотирма новими.
I де з них твій давній — не збагнеш.
Вулицею здибають тебе
незнайомі люди.
Двоє старих,
чий син десять літ тому
загинув в авіаційній катастрофі,
колишуть немовля.
Давні стежки переорано,
дороги дитинства
засаджені кукурудзою.
I навіть мама
з недовірою позирає на тебе —
це ти чи ні?
Йде середина літа.
Якраз над нашим городом,
над яблунями, обприсканими хлорофосом,
над карликовим вишником,
висадженим пару літ тому
над твоєю осамотілою головою.
Йде середина літа.
Зрідка дощить високе серпневе небо,
гавкають собаки по дворищах
і крайня зоря над самим небосхилом
надсадно продирається крізь віття дерев.
Йде середина літа.
I видиться тобі потемнілий став,
степ, охололий від птаства
і збирачів овочу,
видиться вечір,
заволочений хмарами,
видиться хатка — без вікон і без дверей.

Йде середина літа.

Автор:
Дата: