Василь Стус – Ми сиділи за пляшкою шампанського…

41432 Василь Стус – Ми сиділи за пляшкою шампанського…

Содержание

Василь Стус – Ми сиділи за пляшкою шампанського…

Ми сиділи за пляшкою шампанського
в тихенькому прокуреному кафе.
I вона відчувала себе царицею,
Афродитою, що проминувши рибалок
(за столиками забивали козла),
алкоголіків, невтомних шукачів
великих жіночих бюстів,
щойно зайшла в таверну,
де тінь, і вино, і прихисток.
А коли ми вийшли
на знелюднілий вечірній берег
і я, не ждучи нагоди,
спробував її взяти,
хвиля відбігла, наче сторожовий пес,
якого чекає попереду
чорна робота.

Василь Стус – Надворі дощ?

— Надворі дощ? — я запитав
— А так, на небі ні хмарини
I сльози на очах дружини
від сподівань і від ослав
— А що ти, плачеш? та покинь
— Авжеж, сміюся. Довгі злидні
в цій подобизні днів невидні.
Так розтає пітьмою тінь.
— Їй-богу, не збагну.
Дарма.
Усе збагнеш, коли прикрутить.
А хто вам вроду каламутить?
Хто варить воду з нас?
— Нема нікого винного. Здається,
що сам господь — на всій вині.
— Ти забігаєш аж у дні майбутнього?
Тобі не йметься?
Надієшся на сили віщі?
На арифметику чекань?
— На небі ні хмарини.
— Глянь —
надворі мов з відра періщить.

Василь Стус – Один лиш час і має совість…

Один лиш час і має совість:
тече й тече, немов Дніпро.
Не знаю, зло це чи добро —
та загадкова невідомість
вже й закінчитися спішить.
I те — померти ачи жить —
однаковісінько, їй богу ж
однаково. Чи ти чи ні,
а помремо на чужині,
шукавши отчого порогу.

Дивіться також:  Василь Стус – Чого ти ждеш?

Василь Стус – День величався і пишався…

День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
упали в небо горілиць,
а світ, немов горіх, розпався.
I вже ні неба, ні землі —
лиш ти одна, моя надіє,
і та не жевріє — чорніє
в опротипівнічній імлі.
Та дякувати богу — вдвох.
Наш день попереду — мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
співає тьох та перетьох.

Василь Стус – Вночі його кусали блохи…

Вночі його кусали блохи,
а те,
що половина людей земної кулі
досі ще стогне під гнітом капіталізму
не давало йому змоги
склепіти очей.

Василь Стус – Вперіодрозгорнутогобудівни…

Вперіодрозгорнутогобудівни
цтвакомунізмунавсьомуфронті
я вийшов уранці за ворота —
бачу: крізь штахетини
коза пробує дістати цибулю
з палісадника
(у цибулі багато вітамінів
отож її садять замість квіток).
Я вжарив по ній цеглиною
і файно влучив, що аж — аж — аж.
Ось що мені згадалось і потішило,
коли ввечері я вкладався на сон.

Василь Стус – Сто дзеркал спрямовано на мене…

Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? Ачи зигзаг?
Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.
Заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань. Твоїх народжень.
Страх як тяжко висохлим очам.
Хто єси? Живий чи мрець? Чи може,
і живий, і мрець? I сам на сам?

Василь Стус – Досить крові…

— Досить крові,— продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що як він захоче ще й лікувати мене?

Василь Стус – Націлений у небо обеліск…

Націлений у небо обеліск,
вода, як вічність, літепло струмує,
старий ясмин — оцвіттям весь німує,
а віддалі — німує чорний ліс,
а навпіл зламаний іржавий кріс
в граніт угрузлий — ніби розкошує.
I тільки мати сина вже не чує,
вже біль її старечий спопеливсь.
Вона сама. Вона сліпа — свічадом
осіннього промерзлого ставка.
I висхла вижовкла її рука
ще образи обмацує нерадо.
Бо де там син? Де бог? Нема обох.
I смерть обсіла пустку, наче льох.

Василь Стус – I поблизу – радянський сад…

I поблизу — радянський сад,
будова й роздуми в маруді
про довгу чергу самозрад.
Я кочегарю в халабуді.
Ставок тьмяніє, наче ніч,
розлита й вигускла до ртуті.
Так добираються до суті
душі ? Доходять протиріч
із розумом ? Iдуть на шпиль
тремкого молодого горя ?

Дивіться також:  Василь Стус – Де свінула Софія світанкова…

Як вечір душу розпросторив.
Як сяє антрацитний біль
із темряви. Немов відьмак —
не відведе од тебе й ока,
все стежить, стежить неборак
і припадково й ненароком.

Василь Стус – В мені уже народжується бог…

В мені уже народжується бог,
і напівпам’ятний, напівзабутий,
немов і не в мені, а скраю смерті,
куди живому зась — мій внук і прадід —
пережидає, заки я помру.
Я з ним удвох живу. Удвох існую,
коли нікого. I гримить біда,
мов канонада. Він опорятунок,
я ж білоусто мовлю: порятуй,
мій господи. Опорятуй на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам. Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти. Прагне
рятуючи донищити мене,
аби на протязі, на буряних вітрах
я вийшов сам із себе, наче шабля
виходить з піхов. Хоче вийти геть,
щоб згасла свічка болю. Щоби тьма
впокорення мене порятувала
інобуттям. Iножиттям. Найменням
уже невласним: ось він, той загал,
яким кермує той шалений бог,
котрий в мені воліє народитись
(а я ще тую свічку посвічу,
аби мені не смеркло передчасно,
просвітлої дороги свічка чорна —
неначе перемога крадькома).

Василь Стус – Я блукав містом своєї юності…

Я блукав містом своєї юності,
марно відшукуючи в нових кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
знайому ліпку на фронтонах будинків —
географія втрачена.
Місто покращало й виросло,
з’явились нові бульвари, готелі, вулиці,
пам’ятники, стадіони, дерева,
тільки жодного знайомого обличчя в натовпі,
жодного обличчя,
котре б нагадало тобі
згублену молодість.
Сподівався зустріти бодай себе
отут, де струменіє фонтан,
лямований штучним мармуром.
Марно.
Нема.
Пропалий безвісті.
Знялися в небо легкі висотні будинки,
а ти біля них — маленький-маленький.
Не розгледіти самому,
не те що зустрічним.
Зупинивши таксі,
якийсь шофер підійшов до фонтана,
що оприскував незнайому гінку топольку,
вимив руки,
потім витягши носовичка,
старанно витер долоні,
сів за стерно й помчав,
знявши легеньку куряву.
Дивлячись йому вслід,
я вперше збагнув: життя — не вдалося.

Василь Стус – Людям, рокованим на смерть…

Людям,
рокованим на смерть,
видали рушниці
(вволили іхне останне бажання)

I вони стали розстрілювати
інших рокованих на смерть,
аби примиритися
із власною загибеллю.

4.1.71.

Василь Стус – Зазираю в завтра…

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща
тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. I чорна пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька.
Ні дружини. Синку, озовись.
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі
та шугають люто по квартирі,
ніби кажани, твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми
то твого спогадування дні,
хлюпотять під веслами триреми,
що горить в антоновім огні.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання
перед смертю. А господь рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокійся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
Ще придасться на суді страшнім.

Дивіться також:  Василь Стус – Ця п’єса почалася вже давно…

Василь Стус – Дівчина довгошия, мов сарна…

Дівчина
довгошия, мов сарна,
несла яйця
у червоному фартушку
I заворожені
збентеженою
цнотливістю,
світліли
похмурі люди
люди,
даючи їй
дорогу.

Василь Стус – Три скелети сидять за кавою…

Три скелети сидять за кавою
I провадять про філософію Ніцше
до них присідає рудава бестія
і починає з одного кпити
що той недоладно грає
справжню людину.

25.2.

Василь Стус – Вміння бути циніком…

Вміння бути циніком
дається і без зусиль
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні
Сізіфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося —
дертися по вертикальній стіні

25.2.

Василь Стус – Еволюція поета

Геніальний поет
роздвоївся (на себе і страх!)
півпоета роздвоїлося
(на чвертьпоета і страх!)
Чвертьпоета роздвоїлося
(на осьмуху і страх)
Осьмуха поета роздвоїлася
(на понюху і страх)

Тепер, коли він проходив вулицею,
над головою його
висів білий димок
а перелякані зустрічні
шанобливо вступали йому дорогу

Василь Стус – Перевиховання

Пан-отця
обернули
на войовничого атеїста
Спочатку він опирався:
як це пройти
до самого краю свого тіла
аби увійти в антисебе?

Все одно, що бути
розстріляним

Та з часом таки призвичаївся

Замість звичайного хреста
тепер він носив хрест
іх впаяними по краях
гривениками
найостаннішої чеканки
перевихований
чувся щасливим
він легко мирився
з єдиним клопотом:
найостанніше
було нескінченним.

25.2.71.

Василь Стус – Виховання

Подолай себе, грішнику,
Правили вихователі,
Шмагаючи йому спину
канчуками
I бідолашний не витримав
добре натужився
і посунувся з себе
поминаючи грішну плоть
Відбігши на кількадесят метрів,
іще чуючи ляскання батогів,
він украй розгубився:
куди йому бігти —
уперед чи назад

Повертати йому зовсім не кортіло, але залишатися
без шкіри не вабило теж

Можеш бігати навколо своєї шкіри
як дикун коло забитого ведме —
дя і справляти ритуальний танок
своєї подоланості

Нещасний був у захваті:
йому таки дозволили існувати в собі
хоч і на відстані.

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Василь Стус)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

двадцать + 18 =

Сейчас читают:
top