Володимир Сосюра – Марії

41397 Володимир Сосюра – Марії

Володимир Сосюра – Марії

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, —
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, —
зачарувать мене не зможе він —
твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

Володимир Сосюра – У синім безгомінні…

У синім безгомінні
задуми скрізь печать.
Мелодії осінні
в душі моїй звучать.

А листя веремія
несе свою печаль.
На чорному коні я
в блакитну лину даль.

Кінь жовті трави хрума,
а путь — немов змія.
Цей кінь — моя задума,
цей кінь — журба моя.

Володимир Сосюра – Сині трави

Сині трави, даль кармінна.
Ріки в тумані.
В сяйві мрійному долини
І огні, огні.

Там мій дім і та шипшина,
що колись я рвав.
Кароока та дівчина,
що любив — не взяв.

Дивіться також:  Сосюра Володимир – Гей, рум’яні мої небокраї…

Там над гаєм, там на краєм
неба вдалині
рідних птиць веселі зграї
і зірниць огні.

Там за гаєм, за рікою
голубе вікно.
Там стояли під вербою
ми колись давно.

Плачуть струни на гітарі
срібні, голосні.
Я зміняв на сині — карі,
я забув ті дні.

Тільки сниться даль кармінна
в синім шумі трав,
кароока та дівчина,
що любив — не взяв.

Володимир Сосюра – Рідна мова

Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить.

Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як вперше промовлене слово
на мові народу свого.

Як сонця безсмертного коло,
що кресить у небі путі,
любіть свою мову й ніколи
її не забудьте в житті

Ми з нею відомі усюди,
усе в ній, що треба нам, є,
а хто свою мову забуде,
той серце забуде своє.

Вона, як зоря пурпурова,
що сяє з небесних висот,
і там, де звучить рідна мова,
живе український народ.

Народ наш, трудар наш і воїн,
що тьму подолав у бою.
І той лиш пошани достоїн,
хто мову шанує свою.

Вірш Сосюри Володимира – Наближення зими у всьому серце чує…

Наближення зими у всьому серце чує:
і в шелесті листків, і в вітрі, і в стежках,
що ждуть, коли блакить в сніжинках завирує,
і срібний стане сад, і забіліє шлях.

Наближення зими… Пісень пташиних звуки
замовкли в деревах оголених, смутних…
Синіє холодно земля в сльозах розлуки
Із літом і теплом у мареві доріг…

Наближення зими. Берези білокорі
готуються до сну під вітру тихий свист.
І з гілки падає у золотій покорі
останній жовтий лист.

Володимир Сосюра – Мені ти приснилась давно…

Мені ти приснилась давно,
ввійшла ти у думи мої.
Я море люблю, бо воно
нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно
й дивлюсь крізь проміння рої…
Я небо люблю, бо воно
нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,
коли у садах солов’ї,
люблю я фіалки — вони
нагадують очі твої.

Володимир Сосюра – Я люблю, коли в листя зелене…

Я люблю, коли в листя зелене
дерева одягає весна,
і під вітром хитаються клени,
і співає в квітках далина.

Дивіться також:  Володимир Сосюра – Любіть Україну, як сонце, любіть…

Ще задумані далі безкраї
зачаровують душу мою,
коли жито в полях достигає
і зозуля кує у гаю.

І так гарно під небом глибоким
на дніпрову дивитись блакить,
як під вітру задуманим кроком
жовте листя в садах шарудить…

Ще люблю голубу й неозору,
сонцебарвну снігів далину
і на шибках морозні узори,
що нагадують серцю весну.

Володимир Сосюра – Я Вас любив, а Ви ніколи…

Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла
Крізь тьму з благанням і плачем!

Але не вбить любов чудесну,
Що так сіяла в їх сльозах…
Вони умерли, щоб воскреснуть
В моїх закоханих піснях!

Володимир Сосюра – Чи знаєш ти світання в полі…

Чи знаєш ти світання в полі
або в задуманих садах,
коли од щастя мимоволі
сіяють сльози на очах?

Щебечуть птиці, вітер лине,
немов дитинства дальні дні,
і кожна квітка і стеблина
до тебе тягнуться в півсні.

А ти ідеш. На небокраї
яка краса огнів сія!
Й разом з природою співає
душа закохана твоя.

І тільки серце б’ється дуже.
Здається, так би вічно йшов…
Якщо ти знаєш це, мій друже, —
ти знаєш, що таке любов.

Володимир Сосюра – Це було на острові Цейлоні…

Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть веселкові гаї.
Цілував вузькі мої долоні
ватажок із племені Аї.

Обережно брав мене за груди,
заливався з радості плачем…
І тремтіли стріли у отруті
за його похиленим плечем…

А коли на сходи пароплава
я зійшла… О море, о любов!..
Як його не кликала, не звала,
ватажок за мною не пішов.

Це було на острові Цейлоні,
де цвітуть велекові гаї.
Не цілує вже мої долоні
Ватажок із племені Аї.

Сосюра Володимир – Іще не скресла крига на Дніпрі…

Іще не скресла крига на Дніпрі,
а вже весни дихання благовісне
в снігах я чую, наче угорі
прозорий крик, крик журавлиний висне.

Іще нема конвалій у гаю,
і гай мовчить у білому спокої,
та я весни п’янке дихання п’ю
з його гілля, що мріє наді мною.

Ось я іду, один між багатьма,
такий, як всі. Чого ж так серце сяє?
Іще весни немає, ще нема,
але весна в мені уже співає.

Дивіться також:  Біографія Володимира Сосюри

20/11/1963

Сосюра Володимир – Білі акації будуть цвісти

Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…

Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…

Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…

Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.

1927

Сосюра Володимир – Весняний сад, квітки барвисті…

Весняний сад, квітки барвисті,
пісні пташині в вишині,
і ти у сяйві і намисті
подібна сонцю і весні.

А в небі радість журавлина,
і даль степів, мов крил розмах.
моя кохана Україно,
такою ти в моїх очах.

Гвіздки твої пробили руки,
на вітрі коси золоті,
а в чорнім небі — круки, круки…
То ти розп’ята на хресті.

Огні померкнули ласкаві
в твоїх очах. Кругом штики.
Втоптали чоботи криваві
твоє намисто і квітки.

Та упаде удар огнистий,
у прах розсиплються штики.
Ми підберем твоє намисто,
знов розцвітуть твої квітки.

Луна пісень кругом полине,
тебе ми знімемо з хреста,
і ти воскреснеш, Україно,
моя ти страднице свята!

1941

Сосюра Володимир – Вода десь точить білий камінь…

Вода десь точить білий камінь,
кує зозуля у гаю.
Де б я не був, а все ж думками
лечу в Донеччину свою.

Лечу, неначе та лелека,
дивлюся радісно кругом
і шахту згадую далеку,
де працював я юнаком.

Дінця солодкі, ясні води,
посьолка рідного огні
і той садок біля заводу,
де ми гуляли в давні дні.

Де ми любили і зростали
в країні споминів моїх,
у дзвоні вічному металу,
в цехах широких заводських

Там ще густіш над гаєм дими,
і дні садами розцвіли.
Копри із зорями ясними
нові копальні підвели.

Нові гудки пісні заводять,
як знак і щастя, і надій,
де за Дінцем встають заводи
в могутній величі своїй.

Шумлять сади над берегами
Вмаєї юності краю.
Де б я не був, а все ж думками
лечу в Донеччину свою.

1951

Автор:
Дата:
Из той же категории: (Володимир Сосюра)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

шесть − 4 =

Сейчас читают:
top