Володимир Сосюра – Вже осені кругом передчуття…

Володимир Сосюра – Вже осені кругом передчуття…

Вже осені кругом передчуття…
І павутиння срібно простяглося
між саду віт. Упавши в небуття,
пожовклий лист торкнув моє волосся,

немов шепнув: “Забудь, забудь про все,
як я забув про те, що звем життям ми.
Мене холодний вітер понесе
і замете печальними снігами,

як і тебе — байдужий вихор літ,
і знать ніхто, і знать ніхто не буде,
що ти колись любив, співав цей світ
і що тебе за це любили люди”.

Як тихо скрізь. Поволі гасне день.
Але, як те, що знову він приходить,
листком пожовклим з дерева пісень
я не впаду у пам’яті народу.

1951

Володимир Сосюра – Ой сніги мої, сніги…

Ой сніги мої, сніги
срібні та пухнасті,
наче все, що навкруги,
потонуло в щасті.

Діаманти, де не глянь,
скрізь переді мною
розкидає осіянь
щедрою рукою.

Може, й я за дні туги
потону у щасті…
Ой сніги, мої сніги,
срібні та пухнасті!

1950

Володимир Сосюра – Люблю України коханої небо…

Люблю України коханої небо,
що буде, люблю, й що було.
Живи, моє серце, живи не для себе,
для себе ж бо ти й не жило.

Щасливії люди, щасливих багато.
Живуть для живого живі.
Тому я й повинен про щастя співати,
коли навіть серце в крові!..

1950

Володимир Сосюра – Айстри задумані, квіти останнії…

Айстри задумані, квіти останнії,
осені пізньої сльози багрянії…
Сумно шепочеться вітер над вами,
і обмиває вас небо дощами.

Ви як любов, що весни не зазнала
і як вечірня зоря одсіяла.
Айстри задумані, квіти останії,
осені пізньої сльози багрянії…

1955

Володимир Сосюра – Як не любить той край…

Як не любить той край, де вперше ти побачив
солодкий дивний світ, що ми звемо життям,
де вперше став ходить і квіткою неначе
в його теплі зростав і усміхавсь квіткам!

Як не любить той край, що дав тобі і силу,
і гострий зір очей, і розум молодий,
і далі, що тобі красу свою одкрили,
і моря голубий, розгойданий прибій…

Він радість у труді і творчих дум польоти
тобі для слави дав, як шум гаїв і рік,
як сяйво сонячне усій твоїй істоті,
як весни, що до їх тепла ти серцем звик.

З тобою він у снах і наяву з тобою,
ти разом з ним ростеш і змінюєшся з ним,
милуєшся його нетлінною красою,
бо він – твоє життя, твоя любов, твій дім.

1955

Володимир Сосюра – Туди, де в синім неба морі…

Туди, де в синім неба морі
немов тремтить Чумацький Шлях,
я понесу тебе над зорі
в моїх закоханих піснях.

Любові повний до нестями,
мов непогасную свічу,
там, за далекими світами,
нову я зірку засвічу.

Вона сіятиме, жадана,
привітом дальнім крізь ефір…
То будеш ти, моя кохана,
найкраща із небесних зір!

1955

Володимир Сосюра – Сном блакитним заснули поля…

Сном блакитним заснули поля,
і долини, і гори, й діброви.
Одягла білу шубу земля,
білу шубу зимову.

Одлетіли давно журавлі
у південні країни з журбою,
і заснуло зерно у землі,
щоб проснутись весною,

коли очі розкриють поля,
затремтять і тополі, і клени,
й скине білую шубу земля
і одягне зелену.

1956

Володимир Сосюра – Маленьким хлопчиком додому…

Маленьким хлопчиком додому
у полі йшов я в шумі трав
і у гніздечку кам’яному
сорокопудика спіймав.

Тримав я міцно пташеня те,
й на мене зорили з руки
його лякливі оченята,
немов чорненькі ягідки.

Над ним сіяла синь квітчаста
і птиць лунав щасливий спів…
Невже навіки волі щастя
він у долоні загубив?

І стиснув серце жаль великий,
і пальці я розкрив: — Ану! —
і він пурхнув з щасливим криком
в залиту сонцем вишину…

1956

Володимир Сосюра – Дівчина

Ногі босії,
стерні коляться,
русі коси їй
комсомоляться.

Як пожар, її
личко міниться,
очі карії
україняться.

1956

Володимир Сосюра – Бабине літо

Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…

В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.

1956

Володимир Сосюра – Васильки

Васильки у полі, васильки у полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щасті у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,
і ось так же в полі будуть двоє йти,
але нас не буде. Може, ми квітками,
може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.

Володимир Сосюра – З дерев опадає убрання…

З дерев опадає убрання,
і вітер у сурму гука.
Покірна краса умирання,
чому ти мені так близька?

І осінь, і дим над рікою…
О земле, подібна пісням,
чому я всім серцем з тобою,
немов умираю я сам?!

Неначе зорі погасання,
коли у сльозах небеса,
покірна краса умирання,
осіння прощальна краса.

1962

Володимир Сосюра – Я знаю силу слова…

Я знаю силу слова —
воно гостріш штика
і швидше навіть кулі,
не тільки літака.

Воно проміння швидше,
в нім — думка й почуття.
Воно іде в народи
для вічного життя.

Коли це слово — зброя,
як день, що не схолов,
коли живуть у ньому
ненависть і любов.

Воно влуча як куля,
ця зброя золота,
коли у нім ненависть
з любові вироста.

Воно над зорі лине,
а в нім живуть як спів
любов до Батьківщини
і лють до ворогів.

О зброє щастя, слово,
я жить з тобою звик!
Ти — квітка у любові,
в ненависті ти — штик.

1960-1961

Володимир Сосюра – Блукає осінь. Безгомінням…

Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багняний плащ її шумить.

Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.

Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,

востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…

1957

Володимир Сосюра – Люблю я море в шумний час прибою…

Люблю я море в шумний час прибою,
коли воно за валом вал жене.
Але ще дужче в чарах супокою
люблю я море мрійне і ясне.

Люблю тебе, коли ти балаклива,
як не любив я так іще раніш.
Але ще дужче, мавко пустотлива,
люблю тебе тоді, як ти мовчиш…

Володимир Сосюра – Зима

Сном блакитним заснули поля,
і долини, і гори, й діброви.
Одягла білу шубу земля,
білу шубу зимову.

Одлетіли давно журавлі
У південні країни з журбою,
і заснуло зерно у землі,
щоб проснутись весною,

коли очі закриють поля,
затремтять і тополі, і клени,
й скине білую шубу земля
і одягне зелену.

Володимир Сосюра – Взяла Орися кошеня…

Взяла Орися кошеня
Й воно подряпало їй руки
І сльози падали в онучі
Їх витирав з любов’ю я.

“Чи будеш гнать за ним усюди
І в руки брать це кошеня?”
І відповіло маленя
Одним коротким словом: “Буду”.

Володимир Сосюра – Марія

Задуманий вітер над городом віє,
Ідуть перехожі невпинним прибоєм,
І я поміж ними йду, повний тобою,
горять ліхтарі, мов шепочуть:
“Маріє!..”

І солодко серце стискає і мліє,
мов сон мені дивний, невиданий сниться…
І хочеться в небо злетіти, мов птиця,
де блимають зорі далекі:
“Маріє!..”

І пісня в душі наростає і спіє,
мов вирватись хоче нестримно на волю…
Весна вже прийшла, та дерева ще голі,
й гілля наді мною шепоче:
“Маріє!..”

Десь море на півдні шумить і синіє,
там даль не така, як у нас, на Вкраїні,
Стоять кипариси, стрункі і незмінні,
і хвилі під ними шепочуть:
“Маріє!..”

Іду, поспішає, мов крилами мріє
зоря, перед мене в простори щасливі…
А губи шепочуть в блаженнім пориві
для мене єдинеє ім’я:
“Маріє!..”

• https://fsetyt com ua/volodimir-sosyura-vzhe-oseni-krugom-peredchuttya/