Євген Маланюк – Візія

44796

Євген Маланюк – Візія

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.

Літаки закрутяться, мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем стане Страшний Суд.

Він дихне холодне духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані Божа Мати, ані Юрій
Людського не захистять життя.

І душа без стін і без одежі
Встане перед карою Руки.
…Тільки вітер в Книзі Спостережень
Перелистуватиме віки.

12.01.1933

Євген Маланюк – Д. Донцову

Крик Ксенофонтових фаланг
На подих простору і солі —
І ось реве бурунний лан
Рабом вітрила і бусолі.

І розгортається безкрай,
І ширше — сапфірове коло.
Грай, вітре, перемогу! Грай,
Як пристрасть простір поборола,

Як обрії перемогла,
І сказ стихій — в руках побіди.
Ген майорить бузкова мла —
За нею сплять скарби Тавріди.

23.02.1935

Євген Маланюк – Від віку й донині…

Від віку й донині Еллада й Юдея —
Два ворога лютих на древній землі —
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких колоній
Гриміли століття меча і огня,
Здіймались до неба безсилі долоні
І марно молили великого дня.

В коріннях зростаючих готик, як язва,
Клубилося чорне, гніздилося зло —
То гетто душилось в пархатих міязмах,
То гетто, то гетто труїло й гнило.

І помста сичала, і ятрилась зрада,
І ядом руїни труїлася кров.
Два ворога лютих — Юдея й Еллада —
Від Тибру, від Райну аж ген по Дніпро…

Дивіться також:  Біографія Євгена Маланюка

22.11.1929

Євген Маланюк – Вас пригадало, милий Юріє…

Юрієві Дараганові

Вас пригадало, милий Юріє,
Це літо хворе і жагуче,
А Ви вже там. Мене ж обдурює
Життя і знову, знову учить.

Та чи навчить? Боюся, друже мій,
Що все даремно, бо запізно.
Йду бездорожжями, калюжами,
І марно кличе вірш залізний.

О самото, терпкіш від оцету!
Яка печаль, яка пустеля —
Чужі жита у плямах осету,
Далечина, що хмари стеле.

Та все ж іду, хоч спотикаюся,
Ген ледве мріє поле бою…
Ні, вже ніколи не покаюся,
Мобілізований добою.

1929

Євген Маланюк – Смаглявість від того вогню…

На Ольшанськім кладовищі в Празі,
в місці, де була могила Юрія Дарагана,
поховано якусь жінку.
Хрест валяється на стежці.

З часописів 1936 р.

Смаглявість від того вогню,
Грузинські очі, сухість вилиць,
Слова, що цокали і бились,
Продзьобуючи вихід дню.

Раз — орлій клекіт, раз — стріла,
Раз — вірна куля. І ніколи
Не змусив хам короткочолий
Схилити гордого чола.

Гірська душа зійшла в степи,
Де вітер, і козацькі чоти,
І щось, либонь, від Дон-Кіхота,
Бувало, в постаті тремтить.

Щось старовинне, щось п’янке,
Як пісня, як лицарство й слава,
Щось разом ніжне і тужаве,
Мов криця — тверде і крихке.

І от, ударив буревій
В пориві хижої нестями
Й засипав мертвими снігами
Вогонь очей і ніжність вій…

Лиш десять літ — і вже по всім.
Серця сліпі! Серця калічні!
Коротка ця хахлацька вічність,
Непевна і гірка, як дим.

02.11.1936

Євген Маланюк – Будівлі дні ніхто не вирішив…

Будівлі дні ніхто не вирішив,
В очах від Вавилону — чорно.
На каторзі жорстоких віршів
Так тяжко душить слово-жорно.

Все рідше злет. Мотор задиханий,
А нерви тріпотять, як троси,
І, коли серце раптом стихне,
Нас зрадять крила альбатроса,

И не відчуємо, що страчене
Життя, від творчости криваве,
Що нам призначена двозначна,
Як поцілунок Юди, — слава.

1933

Євген Маланюк – Ангел смерти

Буває мить — хтось вимовить ім’я
(А тиша ще шумить безмежним морем).
Ніхто не гляне і не заговорить,
Лише діткне плеча.

І раптом я

Відчую — хто, відчую і побачу:
То Ангел смерти.

Дивіться також:  Євген Маланюк – Присуд

Простий, мовчазний,

Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.

Тоді він очі стомлено зведе,
І я побачу запит в них, і вирок,
І смуток, що в незнане поведе
Нечутною ходою потаймиру.

І аж тоді здригнуся і збагну,
І не тому, що буде суд и кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз!

Євген Маланюк – Закарпаття

Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні
В тонкім мереживі зазеленілих віт!
Тут ще чорніш кількастолітні злидні
Підкреслює карпатський краєвид.

Корчма й нотар. А хліба — ні кавалка,
І світить ребрами замурзана марга.
Під мовчанку села балака тільки балка —
То Турія — по ріні — наріка.

Сини ростуть — неплодні самосії,
Доньки, як цвіт — на наймички роздай,
Бо над ім’ям — гнила мара “Росії”,
Щоб ти не був землі своїй ґазда.

с.Порошково, 1927 рік

Маланюк Євген – Батьківщині

Як до Тебе протоптати тропи?
В сивій млі спостерегти мету?
Чи ж пропалить синій жар Європи
Азії проказу золоту?

Ось мовчиш, незбагнена, незнана,
Мов прозорий жовтень, нежива,-
Що ж Тобі — прокляття чи осанна?
Мертві звуки, неживі слова.

Рівний простір в язвах позолоти
Залягає площиною піль,
Тільки часом — Твій єдиний готик —
Повстають жертовники топіль,

Перетявши безнадійний позем,
Вносячи мірило у безкрай,
Що завжди беззахисний на грози
Сумно мріє про майбутній рай.

13.Х.1931

Маланюк Євген – Безкровна Муза – нежива…

Безкровна Муза — нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова —
І скривавлені, і мертві.

Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі.
Ось кожна думка, кожна мить
Сталевим лезом горло ріже.

Гей, поки б’ється в хвилях злив
Доби сієї лютий вітер,
Так треба грому дужих слів,
Що загули б в литаврах літері

Гей, де ж той гімн з іржавих сурм?
Де марш непереможних кроків?
Де апокаліпс тих пророків,
Що поведуть в останній штурм?

Маланюк Євген – Варязька балада

Необорима соняшна заглада —
Віки, віки — одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських україн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській грає
Співучим вітром припонтійський степ.

Дивіться також:  Маланюк Євген – Високий ранок. Камінь ненагрітий…

Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота —
Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати —
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії
І ніч очей з-під п’явок гострих брів —
І знову — степ. Лишь де-не-де замріє
Архипелаг поснулих хуторів.

Дзвенить вода. Це він, це він синіє —
Балада хвиль — Дніпро. І на горі
Спить Київ — степова Олександрія —
Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд — на кочівничий шлях.

Гриміли десь козацькії литаври,
Віки несли не раз залізний дар, —
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,
Від мудрості знесилений Владар.

(А ти не довго гаялась в тривозі:
Сарматських уст — отруйний, п’яний мед
Ти віддала татарину в знемозі,
І чув твій сміх Батиєвий намет).

І далі, там, де беріг Кіммерії
Підніс коринфські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам’янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом генуеських кондотьєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон…

Отак лежиш — замріяно-безсила,
А сходить ніч — і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила…
І, поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро —
Летиш, страшна й розхристана, на шабаш —

Своїх дітей байстрючу пити кров…

…А з Чигрина й з Батурина в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п’яні,
І кожен довго плаче і співа.

Один зітха — єдиним зойком: “Тиміш”, —
І проклина Виговського всю ніч,
А другий — той, що огрядніш
і стриманіш, —
На північ кида блискавками віч.

І чуть: “Чекай, бо ж — жодного респонсу,
Ти, Орлику, — гаряча голова!”
……………………………………………
…Коли ж, коли ж знайдеш державну
бронзу,
Проклятий край, Елладо степова?!.

Автор:
Дата: